Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

Ось так, посвистуючи, ми почали міняти позицію. І тут до нас прилетіло вдруге. Від тиску, який утворився всередині машини, підірвалися усі люки. Прийшовши до тями і з зусиллям закривши люки назад, ми знову почали, посміхаючись, кричати один одному вітальні послання з нагоди того, що ми все ще живі. На правому борту почали горіти речі та сумки з боєприпасами. Слава богам, у нас є волонтери! За кілька днів до цього нам передали два вогнегасники, як же вчасно вони з'явились у нас! Вогонь ми загасили раніше, ніж встигли здетонувати боєприпаси, яких у сумках було ДУЖЕ багато. В екіпажу попереду вже був один поранений. До них під'їхав медичний БТР і евакуював його. Слава Богу, у нас поки все… Ба-БАХ!… щось здорово вдарило броню, і мене трусонуло так, що я сильно вдарився головою об шматок металу, що стирчав у машині. І якби не каска, яку за кілька днів до цього мені теж дали волонтери, пускати мені зараз слину собі на коліна — у кращому випадку, а хлопці взяли б на пам’ять мій скальп, здерши його з машини.

Весь екіпаж контузило. І десь у цей момент, нарешті, під’їхало два танки. Правда, входячи у курс справи і розвідуючи ситуацію, ці друзі якийсь час ховалися ЗА МОЄЮ АЛЮМІНІЄВОЮ БМД. Це виглядало, як тато в бійці ховається за семирічним сином, але я не тримав на них образи. Приїхали — і добре. Це, звичайно, викликало потік… ееммм… обурення у всього нашого екіпажу, але десантники довго гніву не таять.

Однак танки терористів не розполохали, бій тривав. Ми пару разів міняли позицію, коли ворог пристрілювався, але викурити їх із лісосмуги не змогли. Танки пішли вперед метрів на сорок. Підтягнулися інші машини, і ми бойовою лінією почали наступати на ворожі позиції. А потім Парашутист у щось поцілив: за посадкою стовп вогню потягнувся вгору метрів на тридцять — було дуже мальовничо. Ніколи раніше такого не бачив.

Сам блокпост ми проїхали не зупиняючись, з люка я лише побачив розкурочені загородження і кілька трупів. Ми з півгодини перепочили і перекусили в зеленці, в якій ще недавно сидів противник. Щоб бригада висунулася далі, мені потрібно було проїхати з кінця колони в саму її голову, щоб зайняти своє місце. Моя машина, вся понівечена, погнута, в дірках, з димлячим пробитим бортом, їхала зі швидкістю людини, що йде, уздовж колони, а ми відчували себе зірками на червоній доріжці від того, як на нас дивились екіпажі інших машин. Хлопці з інших підрозділів зізналися, що звуки нашого бою змусили охреніти і задуматися навіть бувалих у бувальцях солдат, настільки інтенсивним і тривалим він був. Брудні, на пом’ятій машині, що диміла, ми їхали зі скляними обличчями і спостерігали, як всі дивилися на нас.

Доки ми шикували заново колону, щоб їхати далі у бік Вуглегірська, на взятому нами блокпості з’явилася Нацгвардія… Я покликав одного з «нациків», дав телефон і попросив сфотографувати нас, і цей хлопець зафіксував наші замурзані сажею морди на тлі мого пом’ятого танчика.

Одна з гранат, випущених по нас з РПГ, пропалила броню у хвості, де був радіатор, і вода більше не циркулювала, а просто виливалася. Що я зробив? Я відкрутив люк від бака з водою, поставив бочку з водою поруч, засунув у неї шланг, потягнув пару разів ротом з іншого кінця, коли вода полилася, засунув шланг у лючок, і вода з двохсотлітрової бочки почала текти у бак і витікати з радіатора. Ось так і їхали. Я періодично дую у свисток, напарник смикає за ганчірку, щоб скинути оберти, з бочки в радіатор надходить вода і виливається на землю…

На середині шляху до Вуглегірська ми зупинилися біля якогось гаю, щоб оцінити стан техніки і людей. На нас чекав сюрприз: два паки зі скляними пляшками Боржомі, які ми вранці завантажили на машину, були цілісінькі! Навколо них було все побите й обгоріле, а пляшки сяяли своєю білизною і манливо переливалися на сонці, булькаючи жаданою рідиною. Кожен разом з екіпажем, який був на першій машині, взяв собі по пляшці й цокаючись, вітав один одного з пережитим.

До мене підійшов Чіга, поплескав по плечу, похвалив, а я пригостив його водою і розповів подробиці бою. Він пообіцяв, що подасть мене на нагородження за те, що проявив стійкість і кмітливість. Ми ще трохи поговорили, посміялись, і він пішов далі. Мені було дуже приємно. Я ще ніколи не отримував нагород.

Чіга — один із кращих, кого я зустрічав у своєму житті. І він перший привітав мене в той день з тим, що я вийшов цілий з бою.

Проте моя машина була у вкрай поганому стані. Далі в місто я не поїхав, і ми залишились з екіпажем стояти на під’їзді до нього. Доки ми сиділи на позиції, за нами приїхала БМД, взяла нас на буксир і притягла у центр міста.

Тут було кілька десятків нашої техніки, багато солдатів, ліхтарні стовпи валялись на землі, більшість вікон були вибиті, а в деяких стінах зяяли дірки. Все говорило про те, що тут було спекотно. Дуже шкода, що я не зміг сюди доїхати.

Стоячи на броні, я побачив зампотеха бригади, що проходив повз.

— Товаришу полковнику, скажіть, будь ласка, де зампотех третього бата, старший лейтенант Чіга?

— Годину тому він загинув.

* * *

Тринадцяте серпня. Штурм Вуглегірська. Для мене один із найважчих днів на цій війні. Я не міг зрозуміти своїх відчуттів щодо хлопців, які гинули. Іноді мені було абсолютно байдуже, а інколи думки про цих людей не давали мені спокою. Правило, яке я собі сформував: ні з ким не зближатися, — дуже корисне. Ось тільки мені ніяк не вдавалося його дотримуватись.

Крім Чіги, який був зампотехом у восьмій роті, загинуло ще багато бійців, у тому числі й зампотех третього батальйону. Вони сиділи разом на машині, коли до них прилетіло щось і відірвало їм обом голови.

Весь бат залишився без кваліфікованих механіків.

* * *

Мій екіпаж залишився у Вуглегірську, а мене відправили на ремонт назад у Дебальцеве. Буксирував мене Танк Т-64, що теж брав участь у штурмі. Він був із 17-ї бригади. Добралися ми до табору пізно вночі. Мене прихистила ремрота, біля намету якої і залишили мою машину.

Практично всі підрозділи ремроти складалися з мобілізованих. Дуже приємні, доброзичливі хлопці. Вранці, вийшовши на