Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв
Залишився останній хлопець, і тут медик заявив, що мішки закінчились, і запропонував покласти його у дощовик. Я в той момент був трохи не в собі, і слова про дощовик мене дуже сильно зачепили. Крикнувши йому: «Я зараз тебе самого замотаю в дощовик і зроблю так, щоб вже нікому не здалось, що ти дихаєш», я заліз у машину і дістав свою ковдру. На неї ми поклали бійця, віднесли до решти і накрили вільними краями.
Кров була всюди. Вся машина була у крові, на моєму тулубі шкіра була чистою тільки в тих місцях, де її закривав тільник, та й сам він аж блищав від згустків засохлої крові на ньому.
Я вирішив підійти до хлопців з розвідвзводу, привітатися. По дорозі мене окликнув комбат:
— Як ти себе почуваєш?
— Ідеально. — Я спробував видавити із себе посмішку. Вийшло хєрово.
Я подивився на свої руки і подумав: «Та да… у всякому разі, точно краще, ніж деякі». Дійшовши до хлопців, з усіма обнявся, запитав, як їхні справи, чи всі цілі. Зав’язалася розмова, і розвідка розповіла, що в наш бік рухаються танки противника. Проти танків ми мали тільки ПТРК, ще хтось говорив про гаубиці, але сам я їх не бачив. Отож приблизно за хвилину я вже звик до думки, що день буде довгим, важким і, можливо, останнім. Так, у той момент я дійсно був готовий до цього.
Узяв телефон і зателефонував додому. Коли Мама підняла трубку, нижня губа по-зрадницькому затремтіла, але мені вдалося впоратись зі своїми емоціями. Маму заспокоїв, сказавши, що я все ще перебуваю в тилу, що до передової далеко, потім попросив дати трубку Вітчимові. Йому-то точно було наплювати на мене, в цьому я був упевнений. Двома словами пояснив, що все дуже погано, і попросив, щоб мене не закопували, а спалили, коли щось зі мною трапиться. Потім зателефонував дівчині. Теж збрехав, що все відмінно, але потрібно бігти працювати. Утер соплі й пішов до машини. Потрібно було готуватися до… чогось.
Було прийнято рішення кинути пост на пагорбі й спуститися в село. А спостерігачів залишити тільки на териконі, який був розташований поруч.
В одній з машин згоріло зчеплення, передачі не вмикалися. Мене покликали подивитись, у чому справа. Недовго думаючи, я прийняв рішення тупо заштовхати цю БМД у село своєю машиною. Так і зробили.
У поспіху під’їхали до околиці села і стали вирішувати, що далі робити. Поки кожен висловлював свою нескінченно важливу думку, швидко стемніло, потрібно було припиняти цей балаган. Я сидів на машині й мовчки дивився, як внизу обговорювали долю підрозділу на найближчу ніч. Тонкий писк… засвербіла щока… комар, сука. Рефлекторно підняв руку, щоб почухати, і знову відчув цей нудотний сморід. Потрібно обов’язково знайти воду і змити кров із рук. А якщо завтра вдасться набрати води в криниці, змию кров ще й з машини, а то смердить до нудоти. Мій погляд впав на тільник, на ньому теж були засохлі згустки крові, блискучі від яскравого світла місяця. Я його зняв охайно, щоб не торкатися брудними руками до тіла, і викинув у бік. Пірнув у машину, дістав і одягнув футболку.
Я не брав участі в обговоренні. Сидячи на гарматі своєї БМД-1, дивився на місяць, намагався абстрагуватися від того, що відбувається, і заспокоїтись. Згадав пісню «Queen» «Do not stop me now», закрив очі, наспівуючи у себе в голові, й на обличчі почала з'являтися посмішка. Раптом я почув злий голос, що звертається до мене:
— Якого хєра ти постійно посміхаєшся?!. Тобі смішно?! — Хтось крикнув у мій бік.
Я впізнав цього хлопця — той самий, до якого я звертався перед штурмом Жданівки. Тільки тоді його обличчя було в кіптяві.
— Друже, мої руки й ноги цілі. Я живий, тому і посміхаюсь. Коли я буду сходити з розуму від болю, тоді, може, перестану, а доти, будь ласкавий, терпи. І перестань гарчати, а то схожий на дурну собаку.
Я бачив, що він на нервах, тому намагався говорити з ним м’яко. Усі присутні стежили за діалогом, але ніхто не встрявав. Коли ми закінчили, консиліум продовжився.
Нарешті обговорення добігло кінця. Переночувати вирішили біля підніжжя терикону, який був метрів за сто, а машину залишити тут, щоб не шуміти двигуном. Коли вибирали, хто залишиться з машиною на ніч, я всіх заспокоїв, сказавши, що якщо машина залишається тут, то і я теж тут. Командир змахнув сльозу (брешу звичайно, ні хрєна він не змахував) і сказав, що я можу бути спокійний і лягти спати, тому що навколо вже виставлені пости. А через кілька хвилин вже не було нікого.
На вулиці було дуже тепло. Я сидів на башті, думав і намагався перетравити те, що сталося вдень. Формулював собі завдання на завтра і одночасно намагався заспокоїтися, щоб поспати хоч пару годин. Раптом у лісосмузі, яка росла вздовж дороги, щось зашаруділо. Я завмер і почав вслухатися. Знову шурхіт. Десь в голові у мене було розуміння того, що найвірогідніше це якась тварина, але у світлі останніх подій моя фантазія намалювала зовсім іншу картину. Рука обережно потяглася за автоматом. Взяв розвантажку з магазинами і гранатами й обережно зістрибнув з машини, так тихо, як тільки було можливо. Після стрибка по інерції сів і знову почав прислухатися. Тиша. Ні, знову щось рухається в густих заростях. Дуже тихо й обережно я метнувся до протилежного боку дороги, там була невисока стіна від розваленого будинку, близько півметра у висоту. Я сів за нею і знову почав прислухатися. Знову рух. Як попередити своїх? Який тут зв’язок, коли дві радіостанції на роту? Десь у моїй свідомості все-таки залишились адекватні думки, і вони (думки) вирішили покликати того, хто в кущах. Я так і крикнув: «Хто в кущах?». У відповідь шурхіт припинився. Напружився ще більше. Через кілька секунд звук ламання сухої трави під ногами з’явився знову. Я крикнув, що зараз стрілятиму. Десять секунд розриваючої свідомість тиші, й знову звук: МЛЯЯЯ, точно, хтось повільно крадеться, наступаючи на сухі гілки. Мої нерви вже були на межі. З автомата вирвалась черга з трьох патронів, трохи лівіше — та-та-та, ще черга, праворуч — та-та-та,
