Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв
Сказати, що я був розбитим, нічого не сказати. Перший день я просто валявся на ліжку з навушниками у вухах і тільки іноді піднімався, коли звучала команда «Гради», і біг до найближчого шанця.
На наступний день я змусив себе підвестися, піти до машини і приступити до її ремонту. Як завжди, почав із загального огляду. Коли закінчив, у своєму блокноті, де планував записати список поломок і недоліків, я просто написав одне слово «пиздець» і пішов до намету спати далі.
З мого боку дуже безвідповідально, але мені було на все начхати. Мобільного зв’язку не було абсолютно. Не можна було ні зателефонувати, ні CMC відправити. Тож мене ніхто не турбував.
На третій день я приступив до роботи. Зняв свій оплавлений радіатор і замінив його на робочий, знятий з іншої підбитої машини, замінив розбиті тримплекси, ломом вигнув грати так, щоб вони не чіплялися за гусеницю, полагодив дещо дрібного і прибрав усередині.
Поспішати мені було нікуди, але я впорався досить швидко: днів за два. Закінчивши роботу, я прогулявся містом, зайшов у ще не розбомблений АТБ, поспілкувався з людьми і відвідав імпровізований концерт «Воплі Відоплясова» для десантників. Правда, до кінця дослухати не вдалося, тому що прозвучала команда «Гради», і артист побіг в укриття разом із солдатами.
Того самого дня, увечері, я зустрів начальника штабу свого нового батальйону.
— Товаришу майоре, добрий вечір! — почувши мій голос, він обернувся.
— О! А де ти пропав? Тебе шукали.
— Мене, як притягли сюди на буксирі, так я тут і стою.
— Що з машиною?
— Робоча і готова виконувати завдання, так, як і я.
— Завтра вранці ми ідемо на штурм.
— А я?
— Не знаю. Будь тут. Зараз розберемось, — відповів він і пішов.
Через годину до мене підійшли офіцер із сержантом і представились моїми новими командиром і навідником. Подивились машину, навідник заліз у башту, подивився, що там є, чого немає, а потім вони пішли. Через хвилин п’ятнадцять навідник повернувся з іще двома хлопцями. Навідника звали Апльот, а хлопці з ним, Фріц і Буля. Імен я не питав і не хотів знати. Мене вони теж усі називали просто Механ. Вони принесли з собою ящики і приступили до завантаження боєприпасів у башту. Я мимохідь запасся оливою і водою для охолоджувальної системи.
Коли ми закінчили, до вирушення залишалося ще близько чотирьох годин, і я вирішив подрімати. Раптом виявив, що у мене порвався ланцюжок, і мій хрестик, який подарували волонтери, загубився. Я не релігійний, але це був подарунок. Носив просто тому, що був сентиментальний. У цьому я побачив певний знак, і мені стало тривожно. Довго шукав, але знайти так і не зміг. Що вже тут поробиш? Потрібно лягати, часу на відпочинок стає все менше і менше. Вранці штурм. Я постелив собі армійську ковдру прямо на втоптаній траві поруч із машиною, ліг і заснув.
Прокинувся за дзвінком будильника і відчув, що мені дуже недобре, жахливо болів живіт. Поки був час, я побіг до лікарів за знеболювальним. Лікар дав мені три таблетки і сказав:
— Ось цю вип’єш зараз, якщо через годину не пройде, вип’єш ось цю, а якщо і тоді не пройде, приймеш ось цю. Але будь обережний. Бажано, щоб до третьої не дійшло.
Коли підійшов назначений час, колона вже була вишикувана. Механіків і командирів на місці почали інструктувати: мовляв, їдемо на стільки-то десятків кілометрів углиб ворожої території, що сцяти не треба, бо і з більших дуп виходили… і все в такому ж героїчному дусі. Я закинув першу таблетку, і ми вирушили в дорогу, тоді ще в незнайоме мені місто Жданівка. Я тепер був у дев’ятій роті, й командир роти їхав у моєму екіпажі. Останнім часом мені щастить на командирські машини.
Я дуже уважно дивився на час, тому що живіт мій не переставав боліти ні на мить. Тому, як тільки минула година, кинув у себе наступну таблетку.
На кожній зупинці я вилазив із люка й по машині пробирався крізь натовп екіпірованих, озброєних бійців, що сиділи на моїй БМД, для перевірки рівня оливи, соляри і води.
Ось ми вже проїхали останній блокпост з українським прапором, далі — територія, не контрольована нами.
Колону зупинили. До міста залишалися дві посадки, розділених між собою лісосмугою. Я випив третю таблетку. Через просіку вже було видно висотні будинки. На око, до меж міста залишалося метрів п’ятсот.
Командування чомусь полюбляло зупиняти нас прямо посеред поля, напевно, щоб не випускати з поля зору. Але це подобалося також і нашим ворогам, тому не дивно, що зовсім скоро на нас почали падати міни. Недалеко від моєї машини вибухнула одна з них. Усі так різко притиснули голову до тіла, що у деяких каски налізли на очі. Я подивився на хлопця, що сидів на броні ліворуч від мене, широко посміхнувся і запитав:
— Страшно?
Він повернувся до мене, його обличчя було все чорне від кіптяви, і тільки два білих ока злісно й осудливо блиснули. Так нічого і не відповів. А через пару секунд прозвучала команда про продовження руху, і ми всі знову зосередилися. Колона рушила. Метрів за триста від міста ми розділились і попрямували у трьох напрямках, щоб оточити місто і взяти блокпости.
У моєму напрямку моя машина була першою. Довелося їхати через поле із сухим соняшником. Через кілька десятків метрів шматки соняшника були навіть у трусах. Все жахливо свербіло, температура повітря близько 38 градусів, біль у животі… відчуття було мерзенне. Буквально через десять хвилин картина на околиці міста змінилась і вже відповідала тим подіям, що відбувалися там: соняшник горів, кругом лунали хлопки автоматних пострілів, хлопки трохи голосніші від розривів, і про соняшник у трусах вже всі забули, крім мене. Ліки не допомогли, живіт болів ще сильніше, більше того, я боявся, що у мене може «прорвати дно». Але ліки все-таки подіяли: вони спричинили сильну сонливість.
Навколо все стріляє; їду через поле і не можу нічого розгледіти у тримплекс; я весь мокрий від спеки; піт стікає по лобі й пече очі; болить живіт; я боюсь, що обісрусь прямо в машині; і при всьому цьому у мене заплющуються очі й я борюся зі
