Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв
— Хто стріляв?
— Я.
— В кого?
— У їжачка.
— У якого їжачка? Чи ти п’яний (Командир прекрасно знає, що я не п’ю)? Навіщо?
— Нєхуй лазити в кущах, коли у мене дах їде. Знаєте, давайте я краще все-таки заведу машину і під’їду до вас, бо якщо я залишуся тут на всю ніч, то спалю нахєр всю зеленку.
— Добре (відчувалось, як полегшено розслабилися і бійці, і Командир). Заводь і їдь за мною. Тільки натягни гусениці, там немає дороги.
Ніч ми пережили спокійно, танків так і не було. Я впав у невелику депресію. Потрібно було комусь виговоритись, але не було кому. Між собою ми цього не обговорювали, а додому я теж не міг зателефонувати і розповісти. І залишився я зі своїми думками та переживаннями наодинці. Чомусь мені прийшло в голову виговоритись на папері — адже він усе стерпить. Дістав свій блокнот і почав записувати вірш.
Двоє хлопців, які були тяжко поранені, не дожили до ранку.
Увесь наступний день я намагався відмити руки від нудотного запаху крові. У мене перед очима ще довго стояла картина, як ми намагаємося закинути на машину пораненого хлопця з роздробленим черепом і відкритим мозком. Я намагаюсь акуратно взяти його за плечі, а голова його все норовить відкинутись і вимастити мене.
Чому так сталося? Все через нашу безпечність і недбалість. Одразу приїхавши на місце, ми мали б закопуватись, якомога глибше, але все лінувалися, ходили на повний зріст по вершині пагорба, який проглядався за багато кілометрів. «Град» пройшов повз мою машину і пішов смугою прямо по сусідній позиції. Мені пощастило, а їм ні. Так, справа саме у везінні. На жодному із нас не було ні бронежилетів, ні касок, так само, як і на загиблих і поранених хлопцях. Тільки розірвані, обвуглені тільники.
З цими роздумами потрібно було зав’язувати. Тяжкі думки несумісні з життям.
* * *
У селі ми знайшли собі гарне місце у покинутому будинку, і день на третій прийшла мені в голову геніальна думка — перевірити обстановку на наявність потенційних зрадників.
«Фууу… ну і мерзенна ж погода», — подумав я і закрив двері будинку назад. Годі було й перевіряти. Що я там чекав побачити, коли другий день ллє дощ? Тільки засмутився.
Пройшов до столу і взяв пару цукерок у дорогу. Фріц сидів на неньку перед вікном абсолютно порожнього будинку і одягав черевики. Дивлячись на вираз його обличчя, я припустив, що вони все ще мокрі після чергування. Ну а що робити? Є робота, яку потрібно зробити. Горка, яку я позичив у Булі, теж іще вся сира.
— Усе. Я готовий, — сказав Фріц.
— Взяв гранати?
— Припиняй. Ці дурні сидять у своїх норах і тільки те й можуть, що артою накривати. Ми хрєн кого зустрінемо з них.
— Будь ласка. Мало що…
— Не хочу. У мене дев’ять магазинів повних. Мені нікуди їх класти.
— Станеться хєрня, і якщо ти хоча б десятьма відсотками боєприпасів поцілиш, на кожному кроці буду про твій подвиг розповідати… якщо доживемо, — сказав я, посміхаючись.
— Усе. Зав’язуй і пішли, доки не стемніло.
— Я, коли поїду у відпустку, залишу тобі свою розвантажку.
Ми мовчки подивились один на одного пару секунд, і Фріц, посміхнувшись, пішов до свого речового мішка з боєприпасами. Кинувши дві гранати в підсумок для скидання магазинів, підійшов до мене і з усмішкою сказав:
— Ну що, пішли косити укроп?
Я відповів скромненьким смішком, і ми вийшли з дому.
Щоб потрапити на інший бік села, потрібно було обійти болото, яке в темряві хрєн пройдеш, тому потрібно було поспішати до темряви, щоб не палити себе ліхтариками серед очеретів. Сутінки — саме те. Нас здалеку не видно, ну а нам видно добре, що перед носом. А повертатися… щось придумаємо. Головне, щоб чергового, який заступить увечері, не забули попередити.
Вийшли. Два перевірених бійці, в горках традиційного російського крою.
— Ну що, вже не так засмучений через невисохлі черевики?
— Ага. Чого через них засмучуватись? У мене он уже і шкарпетки мокрі.
— Та, розумію.
Я ішов і прислухався, як чвакають ноги в берцях.
— Одного разу почався дощ і не припинявся чотири місяці. За цей час ми пізнали всі види дощу: прямий дощ, косий дощ, горизонтальний дощ і навіть дощ, який іде від низу до верху.
— Шо? — обличчя Фріца спотворилось подивом.
— Ну ти й нерусь, — добре, що він не ображався. — Це слова Фореста Ґампа, коли він у В’єтнамі був.
— Сам ти нерусь. Я перезасмаг у дитинстві, — ми обидва засміялись.
— Як Обелікс у дитинстві, перепив еліксиру?
— Хто? Якого еліксиру?
— Іди. Не звертай уваги.
От якби я почав розмову про якусь хєрню, то він би точно підтримав. Ми добрались. Уже саме й стемніло. Усе за планом.
— Що далі в твоєму геніальному плані? — пожартував Фріц.
— Імпровізація. А ти хочеш щось запропонувати?
— Ага. Повернутись у будинок і лягти спати.
— Ще встигнемо.
Ми пройшли будинків п’ять, і я думав вже стукати в двері, але Фріц вказав пальцем на якогось діда, котрий щось робив у себе на ґанку. Ми попрямували до нього.
— Здраствуйтє, дедушка!
— Здрастє, — дід випроставсь і подивився на нас.
— А можна у Вас папрасіть вадічкі папіть?
— Ну а чєво ж нельзя… Сейчас.
Дід зайшов у будинок. Я подивився на Фріца і прошепотів:
— Уяви, зараз різко виходить із дому з рушницею і з двостволки нас обох одним пострілом. І закінчиться наша розвідка, не розпочавшись.
Фріц єхидно посміхнувся і зробив два кроки в бік від мене. Двері рипнули, і дід вийшов з великою чашкою води, напевно, з літру. Підійшов до воріт, відкрив, покликав нас, ми увійшли. Я взяв чашку перший, зробив пару ковтків і передав Фріцу.
— Как Вам живьотса тут с укропамі?
— А што мне? Жена с дочкой уже давно виєхалі в Краматорск, а я астался за домам сматрєть.
— Нє страшна, што следующий снаряд в дом пападьот?
— Страшна, — погодився Дід.
— Патаму нужна гнать етіх вирадкав с нашей землі. Ви ж билі на референдуме?
— Не бил я ні на каком референдуме. Там как-та без нас абашлісь.
— Каво нас?
— Меня і жени с дочкай.
— Ну, вайна всьо-такі. К сажелєнію, нє
