Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

— Ну що, будемо йти? А то зараз промокну, подує вітерець, захворію і доведеться залишитись у тебе набагато довше, ніж планував.

Вона засміялась.

Я притиснув її до себе міцніше, підняв над землею і зробив пару кроків вперед.

— Що ти робиш?

— Іду до тебе додому. Ти ж з того боку прийшла…

— Ми впадемо, — її сміх знову солодко пролунав біля мого вуха.

— А що робити… життя взагалі не проста штука, — поставив її на землю. — Давай на рахунок три, ліву ногу назад, а потім праву. Один, два, три.

Ось так, обнявшись, ми пішли до неї додому.

— Ти ж не знаєш, куди йти.

— А ти мені кажи.

Не забираючи рук з моєї шиї, вона розвернула голову назад.

— Он там, де сходинки, праворуч.

— Тобто ліворуч?

— В сенсі?

— Ну, це для тебе праворуч, тому що ти йдеш спиною вперед.

— Ну так, — знову засміялася, поклала голову мені на плече, роблячи акуратні кроки назад, міцно притулившись до мене.

Зайшовши у квартиру, я роздягнувся, помився, мене нагодували, і ми лягли в ліжко. Цю ніч ми не спали, точно так само, як і наступну та всі інші. Ми взагалі з ліжка не вилазили.

Я зателефонував знайомому офіцерові зі свого батальйону, запитав, коли відправка в АТО, той мені сказав, що через три дні. Зважив усі «за» і «проти», можливі наслідки і вирішив, що не приїду в частину вчасно, спізнюся на кілька днів. Стирчати два дні в казармі, вдаючи дурня, у мене не було бажання. Приїду в частину так, щоб одразу отримати зброю і поїхати на фронт. Зателефонував взводному, пояснив ситуацію, сказав, що готовий прийняти будь-яке покарання і що перед відправкою я буду в батальйоні.

Так, я точно закохався. Раніше таких дурниць не робив. За три роки навіть на службу жодного разу не запізнився. А тут…

* * *

А що тут? Мені навіть слова ніхто не сказав у батальйоні, хоч я і запізнився на два дні. Усі були страшенно зайняті: бійці — дурневалянням, а офіцери — паперовою роботою. Тому до мене нікому не було діла.

* * *

— Алло, привіт!

— Привіт! — відповів у трубці вже настільки рідний жіночий голос.

— Я приїхав, але тут, окрім взводною, ніхто й не помітив моєї відсутності.

— Значить, ти міг ще побути зі мною?

— Ну, по-перше, сильно нахабніти теж не можна, я все ж-таки солдат, і у мене є обов’язки. А по-друге, завтра відправка. Тому я був зобов’язаний бути сьогодні, щоб підготуватися.

— Ти тільки не гнівайся… знаю, що тобі ця тема не подобається, але, може, все-таки подумаєш над тим, щоб зав'язати зі службою? Ти ж сам казав, що тепер, після всього, що ти пережив, і з моєю підтримкою ти зможеш досягти всього.

— Зможу, але зараз у мене немає вибору.

— Чому? Ти ж казав, що хто не хоче їхати на фронт, сидять у казармі або звільняються. Ти говорив, що ніхто не змушує.

— Я не про заборони зараз говорю. Я відчуваю, що зобов’язаний бути там.

— А ти не відчуваєш, що зобов’язаний бути зі мною?

— Будь ласка, не став так запитання.

— Я кохаю тебе.

— І я тебе. Ти знаєш, що ти пахнеш шоколадом?

— Шоколадом? — у трубці почувся милий сміх. — Ти ж не любиш шоколад.

— Раніше не любив.

Кілька секунд мовчання.

— Будь обережний. Будь ласка.

— Буду.

* * *

Повертаючись до Краматорська в автобусі, дивився у вікно і слухав у навушниках «Тартак» — «Ти подумай». Я любив такі моменти. Дуже романтично. За вікном змінювався будинок за будинком, пролітали дерева, а люди зупинялись і дивились на нашу колону. Цікаво, що в них у голові? Як вони сприймають нас? Хто ми для них?

Одразу по поверненню нам наказали готуватися до завтрашнього маршу. Я був без машини, тому довелося виконувати роль простого піхотинця.

На броні ми доїхали до Красноармійська. Там об’єдналися з першим батальйоном, переночували і знову — марш.

Ми ще не встигли під’їхати, а наша артилерія вже почала працювати по позиціях терористів навколо міста.

Ми їхали двома колонами шаховим порядком позаду танка по околиці міста. На покажчику був напис «Дебальцеве». Десь була чутна стрілянина, але я нічого не бачив. Моя рота зайняла вже порожній блок пост на великому перехресті з купою кафешок і заправкою.

Через хвилин десять по нас випустила близько шести снарядів наша ж артилерія. Поранило хлопця на прізвисько Спецназ. Ми сховалися, але, на щастя, продовження не було.

Нам сказали, що залишаємось на цьому блокпості. Використовувати обладнані позиції борців за русскій мір було огидно, тому розмістились у порожній кафешці. Через чотири дні нас змінила 128-ма бригада, а ми знову вирушили в марш.

Їхали близько чотирьох годин. Колона стала біля двох териконів. Ми поставили машини, як наказав командир, і приступили до обладнання укриттів. Але виявилося, що закопатись неможливо. Увесь ґрунт був зі сланцю, каменю і вугілля. Тому вирішили використовувати ландшафт і розмістилися поміж тих самих териконів.

З моменту нашого приїзду минуло буквально години дві, як нас почали обстрілювати з мінометів. Посипали довго й дуже рясно. У перший же день ми втратили п’ятьох і, напевно, чоловік п’ятнадцять були поранені. Одним із загиблих був високий широкоплечий Семен, який три роки тому з Каратистом вночі займалися моїм вихованням.

Якось переживши перший день, на наступний ми знову почали пробувати робити укриття. Приїхав трактор і з труднощами, але викопав неглибокі ями для БМД. А нам… ми знайшли собі кращий прихисток. Поруч із териконами в землю було вкопано якусь будівлю з бетонною стелею на рівні землі. З боку, де земля була розкопана і стирчала частина стіни, ми пробили в ній дірку тридцятиміліметровою гарматою БМД-2. Всередині було абсолютно порожнє, велике приміщення, близько шістдесяти квадратів із високою стелею. Там і розмістились. Коли метушня закінчилась, я раптом згадав, що сьогодні наше свято — друге серпня. Святкувати нікому не хотілося.

Близько обіду нас знову почали обстрілювати. Але тепер до мінометів приєдналися гаубиці і танки, що стріляли по нам прямою наводкою з іншого боку посадки. Ми були на височині, тому їм було дуже зручно. Знову загиблі, у три рази більше поранених, і кілька згорілих БМД. Серед поранених був Буря. Він возився з баштою, коли почався обстріл. Поруч із ним розірвався снаряд, і його посікло, до укриття добігти не встиг. Йому здорово порвало шкіру на правому боці та стегні, але, на щастя, крім кількох застряглих у ребрах осколків, нічого серйозного, інше нам