Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв
Чотирнадцятого липня мені виповнився двадцять один рік. Я попросив хлопців, які їхали в місто, купити пару рулетів і колу. І ввечері, коли спала спека, ми, компанією в п’ять чоловік, відійшли від табору на пустельну галявину. Посиділи, з’їли солодке і розійшлись. Якщо абстрагуватися від навколишнього нас антуражу, це був найправильніший день народження в моєму житті. Навіть з подарунками. Мені подарували гранату Ф-1.
І ось чергова несправедливість. Відправки я так і не дочекався. Мене знову перекинули у мій підрозділ, а машина, яка вже встигла стати мені рідною, дісталась іншому механу. Життя — біль. Я знову механік без машини, сплю в наметі своєї роти в обід, бо мені немає чого робити. Точно! Обід. Я встав, виліз із намету і попрямував до польової кухні. Набрав собі в тарілку кашу зі шматком м’яса і попрямував назад у намет. Благо, разом з полковниками і генералами на аеродром завезли нормальну їжу.
Не встигнувши дійти метрів десять до свого намету, я побачив, як до медиків притягли хлопця, всього у крові. Абсолютно всього. Від голови до ніг. Все дійство було метрів за сім від мене. Його намагалися підняти із землі, щоб покласти на покривало, але не виходило. Руки медиків зісковзували по крові. Напевно, коли я з’явився на світло, теж був такий слизький. Хлопець голосно безсило стогнав, наче вже втомився і не може цього робити, але біль не дозволяє йому перестати. Відчув запах, який йшов від нього, і спіймав себе на думці, що більше цей запах не викликає у мене блювотного рефлексу… взагалі нічого не викликає. Я наколов на виделку м’ясо, відкусив шматок і почав жувати, дивлячись на роботу медиків. Їх там було осіб п’ять, вони дуже старалися допомогти. Розвернувся і пішов до своїх. У наметі, сівши за стіл, я забув про хлопця вже через хвилину, і з апетитом проковтнув свій обід. Ми всі знали, що це може статися з кожним. Якщо на цьому зациклюватися — можна збожеволіти.
До мене дійшли чутки, що бійців 79-ї і 24-ї бригади обстріляли в Зеленопіллі. Подейкували, що бригади були мало не знищені. Розуміючи, як в армії працює «слон ФМ», припустив, що, найвірогідніше, все не настільки сумно. До 79-ї бригади я відчував особливі почуття, оскільки у військкоматі у мене був вибір, 25-ка або 79-ка, плюс у мене там було дуже багато знайомих, та й мій колишній замкомбриг був там командиром бригади. Я сподіваюся, що насправді у них все добре. Ну, або не так погано, як кажуть…
Через тиждень увечері вишикували наш батальйон, і Суш почав говорити:
— Хлопці, завтра-післязавтра вас відправлять у відпустку, але є одне «але». Командування наказало виділити п’ять чоловік, які залишаться і поїдуть виконувати бойове завдання. У відпустку вони теж потраплять, але пізніше. Я не хочу призначати, враховуючи, що всім вам довелося пережити, і деякі з вас вже п’ять місяців не були вдома. Тому пропоную зробити вибір вам. Хто бажає — вийти зі строю.
— Товаришу майоре, — заговорив сержант зі строю. — Ми нікуди не поїдемо, доки нам не дадуть обіцяну відпустку.
«Друже, говори за себе», — прозвучало у мене в голові. — «Самі копайте ями за гроші, а я займуся війною».
Я зробив два кроки зі строю, розвернувся до всіх обличчям. Кілька секунд панувала тиша.
— Хто ще? — продовжив командир. — Потрібні ще чотири людини.
Слідом за мною з’явилося ще чотири добровольці.
— От і славно. Командири, підрозділи у вашому розпорядженні.
На жодне бойове завдання ми не поїхали. Але в той момент я зробив вибір. Мої думки і побоювання знайшли підтвердження в моїх діях. Мені подобалось те, у що я перетворився за останні три роки. Мені подобалось, як моя наївність перетворюється в цинічність. Кожен день тут робив мене сильнішим, і мене абсолютно не цікавило, що відбувається там, де немає шансу бути розірваним снарядом. Хтось працює, гуляє з дівчатами, чудово проводить час із сім’єю або просто байдикує, мені не було до цього діла. Я не відчував жодної образи через те, що вони там, а я тут. Мій вибір був зроблений на користь подальших випробувань і мого перетворення у цьому напрямку. Я був впевнений, що я все витримаю. А на випадок, якщо не витримаю, в моїй кишені завжди була припасена граната для себе улюбленого, з одним відрізаним вусиком, щоб навіть однією пораненою рукою я міг висмикнути кільце.
* * *
У відпустку я все ж-таки потрапив.
Із Краматорська нас відвезли на автобусах у частину, де ми здали зброю, боєприпаси, написали рапорти на п’ять діб відпустки, і одразу були відпущені.
— Товаришу старший лейтенанте, вибачте. Через проблеми, пов’язані з громадським транспортом, у мене тільки дорога займе близько доби. Можна врахувати це і не зараховувати у відпустку дні, витрачені на дорогу?
— Скільки тобі потрібно?
— Ще два дні.
— Сто гривень.
Постань я ще півроку тому перед таким вибором, заплатив би, не думаючи. Але зараз… Я своєю шкірою відчув, що через таких хабародавців, як я, і таких мудаків, як цей лейтенант, ми й опинилися в такій дупі.
— Ні, дякую.
* * *
Провівши два дні вдома, я зібрав речі й поїхав до Києва.
На вокзалі я був близько одинадцятої вечора. Взяв таксі й поїхав за адресою. Будинок був з якимось цікавим заїздом, і водій не зміг його знайти.
— Алло. Сонце, я приїхав, але водій не знає, як заїхати у двір.
— А з якою ти боку?
— На перехресті. Бачу АТБ.
— Виходь там. Зараз я підійду.
Було вже пізно, і вулиці, освітлені помаранчевим світлом ліхтарів, були абсолютно порожніми. Через хвилин п’ять із-за рогу будинку з'явився акуратний жіночий силует і попрямував у мій бік. Я вийшов із машини і з наростаючим хвилюванням йшов на зустріч. Ми зчепилися в обіймах і стояли так мовчки, напевно, хвилин п'ять. Час у такі моменти тече інакше… Іноді вона цілувала мене в щоку і знову клала голову на моє плече. Я відчув, що моя футболка стала мокрою від сліз. Вона шмигнула носом. Я посміхнувся та
