Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

* * *

У гостях добре, але вдома краще. На машину, до якої мене відрядили, поставили нового штатного навідника з того ж підрозділу, якому належала і ця БМД. Я був більше не потрібний і мене відправили назад на аеродром.

Моє місце в поламаній машині все ще було вакантне, тому я знову його зайняв. Буря був радий мене бачити І дістав другий матрац ще до того, як я встиг згадати про нього. Коли не було обстрілів, ми знову кип’ятили в ямці воду, пили чай, сьорбали згущене молоко і розмовляли про все.

Мені було добре. Я відчував себе на своєму місці й отримував задоволення від того, що переживав. Кайфував від атмосфери, що панувала навколо мене, але ніяк не міг розібратися, чому?

День добігав кінця, небо на горизонті було багряного кольору. Я включив у навушниках Moby — A Case For Shame, виліз босий в одних трусах на башту машини, став на повний зріст, заплющив очі, розставив руки, розвів пальці, щоб між ними проходив теплий вітерець, і робив руками рухи, немов би я пілотую. Ніколи не відчував себе настільки живим. Тут, де навколо стільки болю, горя, смертей, я відчував себе ментально вільним, як ніколи.

Це ми тут дурницями страждаємо… вбиваємо один одного, калічимо, а природі плювати. Через певний час ніхто і не скаже, що тут могла йти війна, кров змиє дощем, а сліди нашого перебування тут, гільзи, вирви від розривів снарядів покриються землею і заростуть густою травою. І, може, на цих місцях житимуть нові люди. Все пройде… і ми пройдемо, а життя триватиме. З нами або без нас, а життя завжди триває… і це прекрасно.

* * *

До початку війни я дивився на те, що відбувається навколо мене, з відчуттям, що я тут ні при чому. Мене засмучувала моя непричетність. Це як дивишся з вікна свого будинку-в’язниці, який сам збудував навколо себе, а там, через дорогу, життя вирує. Кожну хвилину проїжджають сотні машин, усі кудись поспішають, будуються будинки, витрачаються величезні суми, робляться великі відкриття, а що я… я ні при чому. Моє вікно знаходиться на іншому боці дороги, де нічого не відбувається. Я бачив себе настільки некорисним на тлі того, що рухає планету, що перестав відчувати власну значимість у своєму ж житті. Але я не розумів, що не можна дивитися на одні явища через призму інших. Прирівнювати неправильно. Усі відчуття, події, дії потрібно розглядати в масштабах кожної окремої людини, її часу та місця. Я не можу сам побудувати хмарочос, але можу брати участь у його будівництві. Можу стати будівельником, юристом, письменником, бізнесменом і навіть президентом… Я можу все. Я тепер не страждаю, дивлячись у вікно, а коли захочу, виходжу, переходжу дорогу і беру участь у тих глобальних подіях, які вражають уяву. І я зараз говорю не тільки про війну. Це стосується всього на світі.

Війна дала мені можливість відчути себе і краще зрозуміти. Я нарешті перестав прикидатись і брехати собі, став чесним із самим собою, і мої слабкості більше не засмучували мене. Слабкості можна побороти або отримувати від них задоволення. Я відчув себе частиною всього.

А смерть… смерть не лякає. Думки про неї заспокоюють. Звичайно, мені б не хотілося втрачати його, але… це просто життя. Не більше і не менше. Напевно, вперше в житті мені дійсно подобається жити.

* * *

Практично щодня нас обстрілювали з мінометів і АГСів. Єдиним снайпером, що нам докучав, виявилася жінка. Звідки я знаю? А ми виявили її в зеленці в уже досить зіпсованому і підгнилому вигляді. Напевно, ми вцілили в неї з АГСа… випадково.

На аеродромі було відносно безпечно. Не в останню чергу це була заслуга полковника, який там командував. Не знаю його прізвища, але хлопці говорили, що він служив у третьому полку спецназу. За весь час, проведений там мною, не відбувалося жодних ексцесів.

* * *

Я зайшов до казарми, щоб зняти телефон із зарядки, взяти банку згущеного молока і набрати води. До мене підійшов сержант із моєї роти і простягнув конверт.

— Друже, тобі лист.

Такого здивування у мене не було дуже давно.

— Від кого?

— Волонтери приїжджали з Києва і залишили тобі лист.

— Вони ще тут?

— Ні. Вони буквально на півгодини заїхали, вивантажились і поїхали.

— Ще щось корисне привезли?

— Щось для командування… не знаю.

— Ясно.

— Ой, постривай. Тобі ще ось банку персиків передали.

Взявши лист, персики, згущене молоко, воду, відправився до своєї БМД.

— Що це? — запитав Буря.

— Гадки не маю. Волонтери передали мені лист. На ньому моє ім’я.

— Від кого?

— Я ж сказав, що поняття не маю.

— А персики звідки?

— На. Увечері з’їмо, — простягнув йому банку, відійшов убік і сів на бетонну плиту.

Розкрив конверт, дістав лист і фотографію. Я ще більше здивувався. На фото була симпатична темноволоса дівчина в сарафані, що сиділа на лавочці на березі моря, повернена боком до фотографа. Я почав читати листа:

«Привіт, любителю ананасів :-) . Сподіваюся, персики тобі теж сподобаються».

Було якось, коли я був ще на блокпості, до нас приїжджали волонтери. Я познайомився з одним із них і випросив банку ананасів. Ми обмінялися телефонами і додали один одного в соцмережах.

«Насправді, найбільше я сподіваюсь, що ти живий і неушкоджений, і таким же повернешся з війни. Я за всіх хлопців там переживаю дуже сильно, хоча немов би нікого з особистих знайомих там немає… Але ось чомусь за тебе переживаю якось особливо, ти мені здаєшся якось ближчим і ріднішим, навіть не знаю, чому.

Може, вся справа в ананасах :-)

Сьогодні сказала мамі, що хочу поїхати з нашим спільним знайомим відвозити передачу, тільки не знаю сама, куди саме. Ага, звичайно… Увесь день потім мама просила не їхати туди, а продовжувати допомагати звідси… Ну, крім того, що я можу туди просто не доїхати, є ще один фактор, кілька сотень хлопців, тривалий час без інтиму, і я не найстрашніша дівчина все-таки… Але все одно я не облишила обмірковувати це.

А виїхати і не сказати не вийшло б, саме в ті дні вона телефонувала би привітати з Д.Н. А взагалі вся справа в тому, що я не знаю, чим можу реально там допомогти, пофіг все інше.

Але що поробиш, я просто не можу сидіти тут, у Києві. Просто бігати