Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

— Всі знають, де ми стоїмо. Тут інфу зливають, напевно, навіть собаки з кішками.

— Ну ето да. Слушай, я вообще звоню, чтоб тебе рассказать кое-что очень важное.

— Що ти мені не будеш борг віддавати?

— Какой долг?

— Ти на початку березня у мене сотню позичив.

— Да. В натуре, — знову сміх. — Я і забил. Так ето ти із-за сотні такой напряжонний?

— Ну так, звісно. Адже більше немає через що.

— Ладно. Завязивай. Я дєйствітєльно по важному дєлу звоню.

— Я сповнений уваги.

— Ти ж мєхан єщьо?

— А до чого це?

— Ти задрал. Ти можеш нормально со мной говорить? Я тебе не враг, — буквально дві секунди і особа знову засміялась, — хотя, да.

— Послухай, як я маю з тобою розмовляти? Я вже кілька хвилин намагаюся зрозуміти, як мені потрібно було відреагувати, коли почув твій голос. Ми говоримо, а це вже щось. Нехай я ще й не зовсім розумію, що… мені здається, тобі гріх скаржитися на мій тон.

— Ладно. Убєділ. Но ти попитайся бить немного доброжелательнее. Я ведь не со злим умислом позвоніл.

— Так. Ще механ.

— В общем, смотрі. Там в течєнії двух суток планируют діверсію у вас на блокпосте. Должен прілєтєть ПТУР в машини. Так что постарайся сільно там не тусоваться возле ніх.

— Звідки ти знаєш?

— Да услишал, как наши командори тут планіровалі.

— Вони що, сидячи на ґанку і покурюючи цигарки, все це обговорювали при всіх?

— Не совсем так, но то і не важно. Главное, что я хотел тебе сказать, сказал.

— Дякую.

— Та не за что.

— Скільки вам там платять?

— Та нічєво тут не платят. Ми за ідею.

— Яку?

— Ну а что ета страна мне дала?

— А що вона мала тобі дати?

Кілька секунд тиші й людина відповіла:

— Ладно. Давай не будем ето обсуждать.

— Як скажеш. Як там Старлей, живий? А то тут за чутками, його вже мінімум разів зо два, зо три вбивали.

— Та живой. Возле Стрелкова тусуєтса пастаянна, ахраняєт ево. Квартіру палучіл в Донецке.

— А ти?

— Что я?

— Квартиру не отримав?

— Тю, так у меня і так квартіра в Донецке. Зато теперь БМВ єсть, с охренітельнимі діскамі.

— Ти ж казав, що нічого не платять.

— Ну… по-всякому, — прозвучало якось ехидно. — Всьо. Мне нужно ідті.

— Окей. Дякую за інформацію.

— Та всьо нормально. Давай. Берегі себя.

— Давай.

Не встиг я відвести телефон від вуха, як дзвінок обірвався. Да уж… Чого-чого, а такого я сьогодні точно не чекав. Навіть спека вже не так турбувала мою голову, як ця розмова. Ну і якого біса я стою? Кинув автомат за спину і пішов на протилежний бік посадки, де стояв наш невеличкий табір і намет командира блокпосту.

Дійшовши до місця призначення, я ще раз дістав телефон, подивитися на номер. «А, так. Він же прихований», — згадав і поклав назад у кишеню.

— Дозвольте, — сказав я, заходячи в намет.

Намет був відкритий навстіж, а низ по всьому периметру задертий сантиметрів на сорок. Коли б це не зробили, то в наметі можна було б відчути себе, як курка в духовці.

— Так. Що там? — відволікся командир від блокнота, в якому щось записував, сидячи на розкладачці.

— У мене для Вас є цікава інформація.

— Говори.

— Мені тут люди зателефонували, розповіли, що з того боку планують диверсійну операцію на нашому блокпості із застосуванням ПТРК протягом двох діб.

— Хто зателефонував?

— З того боку люди.

— Прізвища є у цих людей?

— Є. Але ви їх все одно не знаєте.

— Ясно. Іди займайся справами.

— І що, нічого робити не будемо?

— Мені що, на кожен дзвінок увагу звертати?

— Можна, щоб ми хоча б машини розвернули у напрямку дороги, а то вони там боком, як мішені стоять. А так хоч площа машини, по якій можна потрапити, буде меншою.

— Ні.

Я помовчав кілька секунд і відповів:

— Окей.

І попрямував до виходу. Ось як на таке реагувати? В голові одні матюки і розділ Статуту про субординацію. Значить, будемо вирішувати проблему без допомоги начальника…

Зупинився і почав оглядатися. На дорозі у шаховому порядку стояли шість БМД, повернені боком у напрямку руху. Оцінив, звідки може прилетіти ПТРК. Ракеті потрібен відносно чистий обрій, щоб можна було її вести до мети. Але ж там найвірогідніше буде не тільки один ПТРК, а ось стрілянина може вестися вже звідки завгодно. Мдаааа, завдання…

Вийшов на дорогу. З машин, які чекають, поки їх перевірять і пропустять, вже утворилася черга. Підняв голову вище і побачив Карачун. Задивився, навіть забув, навіщо прийшов. Раптом побачив Максона, що саме вилазив з БМД.

— Максоне!

Він, зістрибнувши з машини, попрямував було в інший бік, але почувши, що я його позвав, обернувся.

— Чого?

— Де інші механи?

— А що, вирішив проф-вечірку влаштувати? — посміхнувся він.

— Так, блін, дискотека намічається, з дисками кулеметника Ганса… І це ніхєра не жарт.

Попросив зібрати всіх через п’ятнадцять хвилин біля 740-ї машини, тому що є просто звіздєц, яка важлива інформація. Максон недовірливо примружився. Його вираз обличчя говорив: «А чи не охрєнів ти, намагаючись мною командувати?». Але послухавсь і пішов збирати механів. А я продовжив оцінювати місцевість, ходити навколо і думати, що можна зробити. Заспокоював себе думкою, що ми ж тут начебто і так до всього готові. Але якщо чесно, ця думка була якоюсь маленькою і все норовила кудись втекти і сховатись від страху.

Через п’ятнадцять-двадцять хвилин усі зібрались, і я почав розповідати:

— Хлопці, коротше, упродовж двох днів на блокпост має бути здійснена атака. І головною мішенню будуть БМДешки. Тому я настійно рекомендую всім знайти собі й обладнати якесь інше місце для ночівлі, бо є шанс бути підсмаженим.

— З чого ти взяв?

— Газа телефонував.

— Ого! Він ще живий. А говорили, що завалили.

— Нашого Старлєя теж ховали кілька разів. Але я запитав у Гази, каже, що живий, бігає наш Старлєй всюди за Стрєлковим, як собака, охороняє його.

— Що ж. Такі дохнуть в останню чергу.

— Або взагалі не дохнуть. Гаразд, хлопці, давайте переїздом займемося.

Протягом півгодини всі речі з машин були витягнуті, а ті, у кого був намет, швидко почали копати собі невелику ямку за посадкою. Ну, а я просто переїхав до свого товариша, який жив один у двомісному «палаці». Попередив усіх, хто був на блокпості, й все-таки спробував себе заспокоїти, що все буде пучком. На годиннику була лише дванадцята година дня, а вже стільки всього цікавого сталося. Так і не поспав. А день монотонно стікав