Нам воно святе! Пісні січових стрільців - Михайло М. Маслій

надихає борців за вільну, незалежну Україну. І коли затріщали, наближаючись до розвалу, Австрійська й Російська імперії, а Українські січові стрільці піднялись на визвольні змагання за Українську державність, то великий Каменяр душею і серцем знаходився разом з ними, самовідданими борцями за волю і незалежність України. У лавах Українських січових стрільців був і його син Петро Франко, який спільно із своїми побратимами здійснював ту самостійницьку програму, яку проповідував і яку все життя відстоював його батько.

З перших днів війни син І.Франка Петро вступає добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців, де спільно зі своїми шкільними товаришами – Є.Коновальцем та А.Мельником, що пізніше стануть лідерами і організаторами ОУН, намагається втілювати у життя батьківські заповіти.

У 1916 році Петро Франко закінчує льотну школу в Сараєво. У часи влади УНР був одним із перших літунів в Українській Галицькій Армії (УГА). До бойових підрозділів УГА належав авіаційний загін із 20 літаків, який було створено в грудні 1918 року у м. Красне. Очолював цей загін сотник УСС Петро Франко. Згодом аеродром УГА перебазували в Тернопіль, пізніше – на околицю Чорткова. У ході воєнних операцій, учасниками яких були загони усусівців, П.Франко проявив себе як активний та сміливий вояк, створений ним авіаційний полк збив 16 ворожих польських літаків. Головний Отаман військ Директорії УНР С.Петлюра присвоїв П.Франкові за його бойові заслуги військове звання полковника.

Та не тільки світоглядна, ідейна спорідненість, рідний син та історична доля України міцно пов’язали І.Франка з товариством Українських Січових Стрільців, але й тяжка хвороба: з 13 листопада 1915 р. І.Франко потрапляє під опіку і захист стрілецької установи, до «Приюта для хорих і виздоровців Українських Січових Стрільців у Львові», що містився на вулиці П. Скарги, 2а. Як згадує В.Щуровський, «прийшов Франко в дуже лихому стані здоров’я. Ноги пухли. Серце відказувало послуху.

Приходилось піддержувати сили впорскуванням ліків. За кілька тижнів здоров’я помітно покращало. Поет почав ходити, читав, віршував, диктуючи стрільцеві або списуючи особисто немічними руками». Для Франка як і для багатьох інших пацієнтів Приют став не просто лікарнею, місцем оздоровлення і підтримки сил, але й другою домівкою, своєрідним оазисом національної стихії. «Приют був не лише місцем для лікування і відпочинку знеможених воєнними трудами і хворобами стрільців, тут гуртувалися майже всі активні елементи тодішнього інтелектуального життя у Львові. Реституція української преси (Назарук, Голубець, Когут), віднова українського театру (Лесь Новіна, Розлуцький, Онуфрак, Демчишин) вийшли якраз з рядів петлюрівців. У приюті знайшов приміщення митецький маляр Новаківський».

Стрілецьке товариство поважно й прихильно ставилося до Франка як до духовного батька, старшого наставника, національного, громадського діяча. «Стрільці відносились з глибоким пієтизмом до особи І.Франка, улегшували йому долю по своїх силах. Піклувались ним, немов рідним батьком. Найнижчі послухи виконували з власної охоти і радо».

Найбільшим свідченням ідейної та духовної близькості і єдності І.Франка й Січового Стрілецтва є його поетичні твори 1914–1916 рр., де відображено ставлення письменника до вторгнення російських військ у Галичину, які окупували Львів у вересні 1914 р. після перемоги у битві під Равою-Руською.

Росіяни, які ступали на галицьку землю, дивились на українців не як на братів хрестових, а як на ворогів, звідси – стає зрозуміла їхня жахлива поведінка по відношенню до місцевого галицького населення.

І.Франко у роки Першої світової війни у діях і наступальній тактиці російських військ бачив істинну суть їхньої «миротворчої» політики. Адже православ’я, яким так прикривалася російська політика, по суті, як свідчить історія, поширилося на російські території з півдня, з України, бо коли Володимир охрестив руські (українські) землі у 988 р., коли Київ уже мав свою митрополію, Російської держави ще не було й на карті світу.

Коли перестало битися серце Українського Мойсея, на сторінках стрілецького часопису «Шляхи» з’явилися слова, які свідчать про те, що стрільці сприймали Франка як рівного вояка, що мав замість зброї в руках силу слова: «Тепер, коли тисячі падуть і гинуть ми знаємо тільки одне: на боєвому шляху України упав перший жовнір першого ряду, не з крісом, – а з молотом».

Українським Січовим Стрільцям випала скорботна честь проводити в останню путь Великого Українця. Слова голови української Бойової управи Кирила Трильовського, виголошені на похороні І.Франка, переконливо говорять про значення постаті І.Франка в житті українського стрілецтва: «І.Франко був не лише пророком суспільної справедливості й борцем за свобідну думку. Він поклав рівночасно величезні заслуги для української національної справи… Поминувши сотні його праць на полі українства. Чи ж не він дав українському народові славний гімн „Не пора, не пора, не пора“, гімн, за котрий ще 15 роками карано молодіж в українських гімназіях, а котрий став тепер справді найбільш популярною піснею нашого загалу? І той гімн був, певно, одною з головних причин того запалу, з яким на поклик Головної Української Ради та Боєвої Управи вже протягом місяця теперішньої світової війни – 30000 охотників зголосилося під синьо-жовтий прапор Українських січових стрільців».

Гей, Січ іде
Вірш Івана Франка. Музика на мелодію народної пісні «Ой сніг плющить і мороз тріщить» Гей, Січ іде, Красен мак цвите! Кому прикре наше діло, — Нам воно святе.