Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Коло восьмої години ранку характер натовпу на вулиці був трохи відмінний: це рухались прискореним кроком, а іноді і підбігцем, звичайні безпартійні службовці, щоб, боронь Боже, не спізнитись. Так само мчали матері з дітьми, тяжко дихаючи в морозному повітрі від своєї ноші, — це друкарщиці, секретарки та інші «щасливі», «звільнені від віковічного рабства» жінки.
В третій, а іноді в четвертій по обіді, я мчав далі до Інституту, щоб десь коло одинадцятої години ночі доплентатись додому «обідати», послухати вечірніх радіовисилань, почитати, опочити в домашньому оточенні… Так з року в рік.
І то єдиною метою такої безнастанної біганини було, якось підтримувати своє й родинне життя. Але я мушу застерегти, що слово «життя» вжито тут не в тому загальноприйнятому «буржуазному» розумінні, яке вкладає в це поняття, скажемо, американець, англієць або будь–хто з европейців. Ні, слово «життя» тут ужито в нашому, «соціялістичному», розумінні. Совєтське життя — це не значить добра, вигідна квартира, служниця, добре вбрання, тонка, з доброго полотна, білизна, особове авто, театр, вечеря з товаришами в ресторані і тому подібні буржуазні вигадки. Ні, життя по–нашому — це мати змогу іноді купити білого хліба до чаю, купити тричі на тиждень м'яса, бодай раз на півріччя купити курча, раз, а щонайбільше — двічі на тиждень, купити для дитини літр молока, у суботу, чи то пак напередодні вихідного дня, знову–таки для дитини купити 100 грамів доброї ковбаси за 2 крб. 70 коп. (не кілограм, а 100 грамів), а дитина ж так любить оту, так звану шинкову, ковбасу, ще рідше — попестити дитину яблучками (три–чотири карбованці за кіло) або «мандаринками» — добрі апельсини це безбожно дорога річ і дозволити собі не можна. Купити дві, а бувало й три пари черевичок дочці (продукція совєтських фабрик поганенька і б'ється скоро), а це щонайменше коштує 200 карбованців за пару; а, боронь Боже, пальто дочці — теж, бідно, 700–800 карбованців; а спідничку, а якесь убраннячко, та й не одно — це ж дівча на вирості; а право навчання в школі, а вчителька музики, а… та хіба все перелічиш?[23]. Я вже навмисне, як бачите, обминаю і себе, і дружину, а й їй же треба в чомусь вийти; обминаю комірне (54 карб. місячно за одну невеличку кімнатку), дрова, оплату комунальних, електрики і при тому гасу — бо ж не менше половини часу електрику не подають: аварії, відсутність вугілля та інші «диверсії» всіляких «шкідників» — і доводиться сидіти при гасовому каганці. І це не в якихось там Перетятьках, а в місті Києві — столиці Української ССР.
Нарешті ще одне застереження: не подумайте, будь ласка, що це лише моє особисте життя так складалось, ні, — це типове життя більшости підсовєтських інтеліґентів. Ось, прошу: мій брат — лікар, і не поганий лікар, — щоб якось жити, мав дві роботи, а дружина працювала асистентом при Київському Медичному Інституті; ось мій шваґер — доцент, відомий у Києві лікар; жінка хвора, троє дітей; крім роботи по катедрі та викладів в університеті, мав ще роботу по прийому хворих у робітничій лікарні та, крім того, «наглядав» за якоюсь жидівською виробничою артіллю на Подолі. Ось мій сусід і приятель — лікар Соколов, 65–річний, з душею юнака–студента минулого сторіччя. Він і дружина. Крім двох робіт (у Подільській та, здається, Печерській поліклініках), він щоденно, до темної ночі, бігав на «виклики» поліклініки. Ось мій приятель — непоганий фінансовий робітник одного з наркоматів: крім основної праці, мав ще в двох якихось виробничих артілях нічний підробіток. Отак більшість міської інтеліґенції десь щось робила, підробляла, «підхалтурювала», щоб в якийсь спосіб «стягнути до купи кінці».
Мені часом здається, що той уклад життя, який склався в СССР, «під сонцем сталінської конституції», ота безнастанна біганина за шматком хліба, оті «підробітки», «підхалтурювання» — не є лише наслідком загального зубожіння, наслідком нечуваної експлуатації громадян своєю ж таки державою, але, насамперед, є наслідком певного спрямовання, що має в собі приховану диявольську мету: створити такі умови життя, щоб людина не мала змоги не то що «думати», а й, навіть, глянути навколо себе. Найбільш небезпечним для держав, подібних до СССР, — це дозвілля і добробут громадян. Це таки справді дуже небезпечна річ: зараз, глядіть, і почнуть «думати», дискутувати, критикувати (прошу не змішувати лише з відомою совєтською «критикою й самокритикою» — то поняття зовсім іншого порядку), як це було колись за царського режиму. Відомо ж бо, до чого допровадила навіть та «куца» воля слова й думання російського царя Миколи II. Ні, кремлівські вожді не такі вже дурники, щоб дозволити собі повторити цю дурницю. І дійсно, громадянин СССР отим «буденним» життям, цією біганиною за шматком хліба, позбавлений будь–якої змоги думати над всілякими «високими проблемами», над своїм жалюгідним животінням.
Так, назагал, жила підсовєтська інтеліґенція середнього та вищесереднього ранґу.
