Світова гібридна війна: український фронт - Володимир Павлович Горбулін

Було очевидно, що у короткій перспективі Україна, де не сформувалися сприятливі умов для забезпечення інтересів громадян, суспільства і держави та подальшого поступу на засадах демократії та ринкової економіки, не могла розраховувати на членство в ЄС або НАТО. За таких умов забезпечення націо­нальної безпеки і оборони, захист суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів мали здійснюватися виключно власними силами, однак їх належному розвиткові уваги не приділялося.

Спостерігалося постійне недофінансування потреб Збройних Сил Украї­ни, спеціальних служб та правоохоронних органів. Навіть ті обмежені кошти, що виділялися з державного бюджету, часто використовували неефективно і не за призначенням, про що свідчать результати перевірок Рахункової палати Украї­ни. Крім того, слід зважати на високу корупційну складову в органах сектору безпеки і оборони Украї­ни на той час.

Постійною високою загрозою націо­нальній безпеці Украї­ни було перебування в АР Крим угруповання Чорноморського флоту РФ. Цей чинник відіграв чи не ключову роль у реалізації сценарію Кремля з анексії Криму. Нині відбувається значне посилення військової присутності Російської Федерації на цій анексованій частині україн­ської території. Збільшується угруповання Чорноморського флоту РФ, пришвидшено інтеграцію захоп­лених україн­ських об’єктів військової інфраструктури до загальноросійської структури, на півострові створюється потужне і повноцінне угруповання збройних сил РФ, оснащене сучасними зразками озброєння та військової техніки, у т. ч. носіями ядерної зброї.

Загалом на початковому етапі протидії збройній агресії мали місце проб­лемні питання координації та взаємодії органів сектору безпеки і оборони Украї­ни. Особовий склад правоохоронних і спеціальних органів Украї­ни був значною мірою дезорієнтований, на них чинився значний інформаційний та психологічний тиск. Відчувалася перевага російських військових частин, а також підрозділів спецслужб у професійній підготовці та в оснащенні (системи зв’язку, розвідки, РЕБ).

Органи державної влади Украї­ни та її силові структури із запізненням чи неефективно реагували на загрозу пошкодження критичної інфраструктури та забезпечували її відновлення. Суттєво ускладнювала ситуацію відсутність інформаційної протидії агресивним пропагандистським проявам РФ. Стратегічні документи держави і законодавство у сфері націо­нальної безпеки потребували системного оновлення. Структура багатьох державних органів потребувала оптимізації, а кадровий склад — очищення від шпигунів, непрофесіоналів, корупціонерів. Крім того, збройний конфлікт на сході Украї­ни підніс на новий рівень питання захисту цивільного населення держави від наслідків агресії.

Фактично досвід протидії агресії довелося отримувати вже під час гіб­ридної війни, так само, як і розроб­ляти й уточнювати форми реагування на відповідні загрози.

Одним із характерних виявів занепаду безпекової політики Украї­ни є руйнування оборонної сфери, яке відбувалося протягом тривалого часу й особливо загострилося починаючи з 2010 р. Головна причина полягала в недбалому ставленні керівництва держави до вирішення проб­лемних питань забезпечення обороноздатності держави.

Затримка з прийняттям стратегічних рішень у сфері оборони, непродуманий перерозподіл повноважень між складовими сил оборони призвели до того, що лише через два роки після ухвалення Верховною Радою Закону Украї­ни «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (2010 р.) була затверджена нова редакція Воєнної доктрини Украї­ни (2012 р.).

Майже два роки залишалося нормативно не врегульованим питання про подальші напрями розвитку Збройних Сил Украї­ни: термін дії попередньої відповідної Державної програми закінчився у 2011 р. У цей період реформування Збройних Сил здійснювалося в «ручному режимі» — шляхом спонтанного прийняття окремих, мало узгоджених рішень.

Уведена в дію у 2013 р. Державна комплексна програма реформування і розвитку Збройних Сил Украї­ни на період до 2017 року передбачала ліквідацію значної кількості органів військового управління та військових частин. Планувалося також суттєве скорочення чисельності Збройних Сил. Лише за 2013 рік вона зменшилася майже на 19 тис. осіб.

Тільки з початком Революції гідності виконання заходів цієї програми було призупинено рішенням Ради націо­нальної безпеки і оборони Украї­ни.

Низьким був відсоток укомплектованості військових частин. Спостерігалася стала тенденція до зниження загального рівня бойової готовності військ (сил), їх можливостей гарантовано виконувати покладені на них завдання. Тривало дострокове звільнення осіб молодшого офіцерського складу з лав Збройних Сил, що призводило до дефіциту командирів первинної ланки.

Система підготовки Збройних Сил Украї­ни залишалася високозатратною й неефективною. Форми і методи підготовки потребували удосконалення та широкого впровадження в навчальний процес сучасних технологій.

На озброєнні україн­ської армії налічувалося близько 4 тис. одиниць важкого озброєння та військової техніки, третина з яких потребувала відновлення. Більшість наявного озброєння та військової техніки виробництва 1980—1990 рр. морально та фізично застаріли, вкрай обмежені ресурсні можливості не давали можливості забезпечувати Збройні Сили новими зразками озброєння. Це було зумовлено також обмеженими можливостями промисловості щодо задоволення потреб Збройних Сил в сучасному озброєнні, що стало наслідком значного скорочення державного оборонного замовлення протягом останніх років. Кількість озброєння, що потребувала заміни, модернізації та ремонту, неухильно збільшувалася, а його стан наближався до критичного.

Водночас у військах було багато надлишкового озброєння та військової техніки, що не використовувалися, але потребували значних фінансових та матеріальних ресурсів на своє утримання. На арсеналах, центрах, базах і складах зберігалося озброєння та військова техніка, боє­припаси та матеріально-­технічні засоби, не придатні для подальшого використання.

На критичному рівні були матеріально-­технічні запаси Збройних Сил. Протягом останніх років війська (сили) забезпечувалися паливно-­мастильними матеріалами та речовим майном значно нижче від потреб. Надзвичайно низькою була якість речового майна, а обсяги непорушних запасів матеріальних засобів у службах тилу знизилися до мінімального рівня.

Система медичного забезпечення Збройних Сил була не спроможна повною мірою виконати покладені на неї завдання через «вічні» проб­леми — зношування матеріальної бази та брак підготовлених фахівців.

Протягом останніх років військова інфраструктура, особливо у східних регіонах, не розвивалася, приблизно половина її об’єктів не відповідали сучасним оперативним вимогам.

Не в кращому стані перебували й інші складові сил оборони, а їх системи управління не забезпечували міжвідомчу взаємодію. Нормативно-правове визначення єдиної системи управління сил оборони Украї­ни було відсутнє, так само, як і положення про Ставку Верховного Головно­командувача.

Не розроб­леними були алгоритми спільних дій і взаємодії Збройних Сил з іншими військовими формуваннями, правоохоронними органами, у т. ч. спеціального призначення, та центральними і місцевими органами виконавчої влади Украї­ни, що призвело до втрат особового складу і техніки в початковий період російської агресії.

Окремого аналізу заслуговують серйозні хиби в організації територіальної оборони держави. Вони обумовлювалися передусім неналежним ставленням до цих питань колишнього керівництва Генерального штабу Збройних Сил Украї­ни, Уряду, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування та військових формувань Украї­ни[5].

Негативно позначилися на обороноздатності держави, бойових спроможностях Збройних Сил та інших військових формувань Украї­ни прорахунки у формуванні та реалізації воєнно-­економічної і військово-­технічної політики.

До основних прорахунків воєнно-­економічної