Світова гібридна війна: український фронт - Володимир Павлович Горбулін

активізацію прихованої діяльності проросійського лобі в державних структурах та розпалювання з їхньою допомогою різноманітних суперечностей у суспільстві;

використання агентури впливу для компрометації найдієвіших політиків, які обстоюють державні позиції Украї­ни.

У разі невдачі Росія прагнутиме створення в Украї­ні зон нестабільності, що, у свою чергу, призведе до «керованого хаосу», який був неодноразово випробуваний Радянським Союзом у слаборозвинених державах Африки та Латинської Америки. Така нестабільність послабить політичну систему краї­ни та створить умови, які, на думку російського керівництва, нададуть російській стороні ситуаційні переваги та свободу для шантажу чи торгів з Україною з усього переліку питань, що становлять для РФ інтерес.

Внутрішньополітична мобілізація

Демонізація Украї­ни відбувалася в масовій свідомості росіян планомірно і цілеспрямовано.

Було б перебільшенням казати, що створення останніми роками ворожого образу з Украї­ни та українців не мало в Росії передісторії.

Негативний образ україн­ського народу спонтанно виник у російському середовищі у зв’язку з розпадом Радянського Союзу та збереженням у складі нової Україн­ської держави АР Крим і з розподілом ЧФ, що вже на початку 1990-­х рр. сприймалися росіянами як «крадіжка» та «несправедливість». Це та традиційно зверхнє ставлення росіян до українців (як і до всіх інших народів колишнього СРСР) були використані російським керівництвом та розвинуті у державну пропагандистську антиукраїн­ську політику ненависті саме після перемоги Помаранчевої революції, коли Кремль відчув загрозу не лише своєму впливові на пострадянському просторі, а й власним позиціям усередині РФ.

Протестний мітинг на Болотній площі 2012 р. часто називають визначальним фактором остаточного повороту у бік внутрішньої консолідації в РФ авторитарного режиму та змін у характері зовнішньої політики. Проте з категорії тих країн та народів, до яких росіяни ставляться просто негативно та зневажливо, у категорію «ворогів» — тобто тих, від кого начебто виходить небезпека, українці перейшли саме у зв’язку з революційними подіями 2013—2014 рр.

За даними соціологічних опитувань «Левада-­центру», сьогодні у списку ворожих до РФ країн 72 % росіян на перше місце поставили США, а друге місце із результатом 48 % посіла Украї­на[28]. 2015 р., відповідно до даних того ж таки «Левада-­центру», «погано» та «дуже погано» до Украї­ни ставилися 59 % опитаних. Хоча ще у січні 2014 р. 66 % заявляли про «добре» та «дуже добре» ставлення до нашої краї­ни[29].

Техніка створення з Украї­ни та українців образу ворога має кілька смислових складників:

— головним механізмом формування консолідованого уявлення про ворога є позбавлення його людського образу. Для цього використовується технологія надання прізвиська, навішування ярликів. У нашому випадку був використаний сформований ще за часів СРСР образ «фашизму»;

— оскільки «ворог» мусить обов’язково нести загрозу, особливістю антиукраїн­ської пропагандистської кампанії стало створення стійкого зв’язку Украї­на — США. Таким чином на нашу краї­ну автоматично були поширені всі негативні емоції та страхи, пов’язані зі США, з додатковим контекстом — обвинувачення українців у «зрадництві» та «запроданстві»;

— заперечення ідентичності. Популяризація в принципі давно існуючого уявлення про «вигаданість» україн­ської мови та нації. Ця тема також розвиває попереднє обвинувачення у «зрадництві»;

— заперечення державності — як легітимності існуючих органів влади, так і Україн­ської держави як failed state загалом;

— створення опозиційних образів норми та патології, коли «благородним героям» (російським воїнам та добровольцям) протиставляються «монстри», «збоченці», «садисти».

Формування образу зовнішнього ворога є найпримітивнішим, та все ж дуже ефективним і швидким способом консолідації суспільства перед уявною «зовнішньою загрозою» та конструюванням націо­нальної ідентичності на протиставленні «свій — чужий». Це специфічне, за словами директора «Левада-­центру» Л. Гудкова, «поєднання культури страху та надії»[30] підміняє собою виконання одразу кількох соціальних завдань.

Перше — це мобілізація та патріотична консолідація суспільства, яке насправді важко об’єднати в інший спосіб внаслідок несформованості таких спільних ціннісних категорій, як нація та спільне розуміння її інтересів, демократія, громадянські права та свободи тощо.

Друге — посилення позицій лідера та легітимація узурпації ним влади.

Третє — зняття з влади відповідальності за економічні та соціальні проб­леми у краї­ні, виправдання корупції та порушень демократичних свобод і прав громадян.

І четверте — імітація кризи традиційно призводить до посилення в суспільстві чорно-­білого бачення світу, що, знов-­таки, спрощує роботу пропагандистської машини (яка апелює до емоцій, а не розуму) та управління масами.

Механізми мобілізації людей шляхом переведення суспільства у стан уявної «війни» та необхідності, відповідно, об’єднатися для самозахисту були дуже добре опрацьовані ще у СРСР і фактично успадковані сучасною Росією. Крім того, розпад СРСР зовсім не означав, що ментальні особливості більшості населення, які формувалися не одне покоління, так само в короткі строки зазнають революційних змін.

Стан уявної «війни» є чудовим виправданням для влади, коли внут­рішні проб­леми, і передусім економічні, загострюються, а можливостей для їх вирішення бракує. Всі проб­леми фактично переадресовуються на ворога як першопричину (відомий плакат російської пенсіонерки «Обама, поверни нашу пенсію»[31]).

Масова мобілізація такого типу призводить і до зростання консервативних «общинних» настроїв, натомість усе інноваційне, раціональне та індивідуальне зазнає таврування. Як вдало зазначив керівник Центру досліджень ідеологічних процесів Інституту філософії РАН О. Рубцов, у Росії «ще років 3-­4 тому була ідеологія модернізації, глобалізації тощо… Але нічого не вийшло. І все перевернулося на ідеалістичний лад, відтепер у нас цінності, дух і таке інше…»[32].

Сама актуалізація образу ворога свідчить про кризу в краї­ні, про сильне соціальне напруження у суспільстві, «джерела якого ще складно розпізнати та раціоналізувати»[33].

Характеризуючи особливості розвитку російського суспільства ще 2005 р., Л. Гудков зазначав, що «жодна пропаганда не може бути дієвою, якщо вона не спирається на певні очікування та запити масової свідомості, якщо вона не є адекватною вже існуючим уявленням, легендам, стереотипам розуміння того, що відбувається, такого роду міфологічним структурам. Внести щось абсолютно нове у масову свідомість — справа майже безнадійна. Тому зростання уявлень про ворога є наслідком зусиль та руху з обох боків — зацікавлених та відносно раціональних інтерпретацій панівних еліт та аморфних, різноманітних масових поглядів, пояснень, вірувань, забобонів, символів, традиційних елементів ідентифікації»[34]. Саме на цих традиційних для російського суспільства уявленнях та раніше сформованих образах і будується робота нинішньої путінської пропагандистської машини.

За даними досліджень Всеросійського центру вивчення громадської думки (ВЦИОМ), у 1989 р. лише 1 % респондентів вважав, що у їхньої краї­ни є вороги. При цьому США, НАТО, ЦРУ не були першими у цьому «ворожому» списку, поступаючись місцем мафії, комуністам, спекулянтам та іншим. Проте це відповідало настроям періоду розпаду СРСР. Заперечення радянського автоматично призводило до заперечення і найхарактерніших трендів радянської пропаганди. Але вже за 10 років, у 1999—2002 рр., 65—70 % громадян заявляли про наявність