Світова гібридна війна: український фронт - Володимир Павлович Горбулін

у територій мотивації до розвитку, недієздатності територіальних громад, загострення інфраструктурних, комунальних, соціальних проб­лем на місцях. Далася взнаки також відсутність послідовної державної політики консолідації україн­ського суспільства та формування чіткої націо­нальної ідентичності, в т. ч. через механізми регіональної політики, що обумовило вибір значною частиною населення пріоритету регіональної самоідентифікації, ототожнення себе спочатку з регіоном і лише потім — з Україною[2].

Показовим є приклад з автономним статусом Криму та статусом Севастополя як міста загальнодержавного значення, що мали б забезпечувати особливу систему розподілу бюджетних ресурсів, виділення субвенцій, вилучення коштів до державного бюджету. Натомість АР Крим та м. Севастополь, згідно з Бюджетним кодексом Украї­ни, були прирівняні до всіх інших областей. Тривалий час не вирішувалися питання щодо виділення земель кримським татарам, які повернулися до своїх домівок, що призвело до самозахоплень земельних ділянок та самостійних забудов. Так само не вирішувалися питання розподілу земельних ділянок у приморській (курортній) зоні, надання дозволів на забудову рекреаційних територій, що призводило до самовільної зміни призначення земельних ділянок та практики незаконного функціонування міні-­готелів під виглядом житлових будинків. Усе це вело до зневіри в спроможності державної влади і породжувало надію на те, що питання може бути вирішене у позитивному руслі у правовому полі іншої краї­ни.

Така ситуація на тлі соціально-­економічної диференціації, наростання негараздів у соціальній, економічній, комунальній сферах, погіршення середовища життєдіяльності людей була використана політиками для протиставлення регіонів та спекуляцій на темі регіонів-донорів і регіонів-­реципієнтів, створила сприятливе середовище для поширення ідей сепаратизму, передусім на сході й півдні Украї­ни. Наслідки бачимо вже сьогодні: ідея децентралізації (а по суті, автономізації) Украї­ни використовується Росією як елемент гібридної війни на Донбасі, а вимога щодо надання особливого статусу окремим територіям Донбасу зрештою стала складником Мінських домовленостей.

Не можна не зазначити, що суттєву негативну роль у цій ситуації відіграли:

слабка націо­нальна ідентичність, формування якої тривалий час зазнавало деструктивного впливу російсько-­імперської системи само­ідентифікації[3];

криза соціальної моделі україн­ського суспільства, яка посилила і без того високу вразливість Украї­ни до гібридної війни. Основною причиною такої кризи є іманентна гібридизація соціальних моделей Украї­ни і РФ, «підживлена» трансформацією майнової і фінансової нерівності населення Украї­ни у глибинні соціальні розриви протягом усього періоду незалежності Украї­ни.

Тривалий час в україн­ській регіональній політиці були відсутні ідеї міжрегіональної консолідації, а регіони повністю зосереджувалися на проб­лемах власного розвитку. Ця ситуація значною мірою була спричинена особливостями формування державної регіональної політики в Украї­ні починаючи з 1991 р. За 25 років у державі було обмаль подій, за якими можна судити про системність та успішність процесу формування та реалізації державної регіональної політики. Упродовж багатьох років в Украї­ні не було стратегічного документа з питань регіонального розвитку, виділення коштів на реалізацію питань регіонального розвитку відбувалося за залишковим принципом (система виділення субвенцій місцевим бюджетам з державного бюджету була суб’єктивною, мотивація їх виділення різним регіонам залишалася незрозумілою), здійснювалася точкова підтримка окремих регіонів за відсутності дієвих інструментів стимулювання регіонального розвитку загалом.

Регіональній політиці як виокремленій ланці державної політики було надано певної системності і конкретики лише з 2005 р., з ухваленням Закону Украї­ни «Про стимулювання розвитку регіонів»; Державна стратегія регіонального розвитку до 2015 р. була ухвалена у 2006 р. Починаючи з 2014 р. процес формування та реалізації державної регіональної політики інтенсифікувався, було схвалено Державну стратегію регіонального розвитку на період до 2020 р. (2014 р.) та Закон Украї­ни «Про засади державної регіональної політики» (2015 р.).

Водночас україн­ська політико-­правова думка сформувала принципово інше бачення територіальної організації влади, де місцева самоврядна громада є висхідним пунктом організації системи управління суспільним розвитком. У 1997 р. Україна ратифікувала Європейську хартію місцевого самоврядування[4], взявши на себе відповідальність за розбудову системи місцевого самоврядування як однієї з головних підвалин демократичної держави, визнавши, що саме існування органів місцевого самоврядування, наділених реальними повноваженнями, може забезпечити ефективне і близьке до громадянина управління.

Однак, незважаючи на почасти імітаційний характер та функціональні недоліки вітчизняної моделі демократії, наприкінці 2013 р. в україн­ському суспільстві cформувалася негативна відповідь на спробу авторитарного повороту. Така відповідь не сподобалась Кремлю, оскільки керованість ситуації почала різко знижуватися.

7.2. Декларативність безпекової політики

На початку російської агресії Україна не лише опинилася в епіцентрі радикальних змін у міжнародному безпековому середовищі, а й переживала глибоку системну кризу, що стала наслідком відсутності реформ і накопичення критичної маси проб­лем усередині краї­ни.

Декларативність безпекової політики та системна деградація державних інститутів, що відбувалася у попередні роки, створили сприятливий ґрунт для комплексного зовнішнього втручання у справи Украї­ни. Скориставшись ситуацією, керівництво Російської Федерації активізувало планомірне поширення контролю над формуванням і реалізацією державної політики Украї­ни, налагодило канали власного впливу на кадрові призначення в органах сектору безпеки і оборони. Неприхована російська пропаганда домінувала в україн­ському інформаційному просторі.

Метою цієї діяльності були формування конфліктного потенціалу та довготривала дестабілізація ситуації в Украї­ні.

На підготовленому роками ґрунті зростали нові для нашої краї­ни потужні загрози — сепаратизм, екстремізм, тероризм.

Драматичні події в АР Крим і на сході Украї­ни засвідчили, що система забезпечення націо­нальної безпеки Украї­ни, що існувала на той момент, була неефективною, не враховувала особливостей війн нового типу, зокрема зростання ролі політичних, економічних, інформаційних та інших невоєнних засобів боротьби. Система керівництва державою в умовах агресії була зорієнтована переважно на класичну війну з панівною роллю у ній збройної боротьби. Не було чітко визначено порядок планування і комплексного застосування воєнних, політичних, економічних та інформаційних сил і засобів під час відсічі агресії. Система мобілізаційної підготовки та мобілізації держави була, по суті, дещо видо­зміненим варіантом такої системи в колишньому Радянському Союзі, тож потребувала модернізації.

Правоохоронні органи держави також виявилися нездатними гарантовано захистити права і свободи україн­ських громадян, ефективно боротися із терористами та найманцями, а також організованою злочинністю та корупцією. Через запроваджену у 2010—2013 рр. практику непрофесійних, але лояльних до влади кадрових призначень розвідувальні, контррозвідувальні та інші спеціальні органи держави були свідомо зруйновані. В результаті вони виявилися неспроможними забезпечувати ефективне виконання покладених на них завдань.

Неефективність державної політики у сфері безпеки та оборони була також обумовлена спотворенням основних механізмів державного управління. Ігнорувалися принципи такого управління: верховенство права, неухильне дотримання законодавства; відповідальність суб’єктів забезпечення націо­нальної безпеки Украї­ни за виконання поставлених перед ними завдань; прозорість основних напрямів видатків на націо­нальну безпеку і оборону; дієвий контроль у сфері націо­нальної безпеки із залученням інститутів громадянського суспільства, зокрема за використанням фінансових і матеріальних ресурсів.

Часті хаотичні кадрові зміни дезорганізовували роботу органів влади. Практика призначень за принципами політичної лояльності та корупційної «доцільності» призвела до декваліфікації кадрового складу державної служби у сфері націо­нальної безпеки.

Одним із наслідків цього стали прорахунки