Вогонь і кров - Ернст Юнгер
У цьому граді все мало бути знищеним. Ми кинулися слідом за вибухами, у задимлений прорив. За декілька стрибків ми подолали барикаду, за якою, оточені невикористаними ручними гранатами та відкинутими гвинтівками, лежали двоє мертвих англійців. Обидва загинули миттєво. Вони лежали не прямо, а скорчившись, неначе вони просто лягли поспати. Ця картина викликала дику радість, вона підбадьорювала: отже, нам протистоять такі ж істоти з плоті та крові; нас охопив такий настрій, що ми могли б битися навіть із Дияволом. Тож уперед!
Після того, як ми пробили прохід, ми змогли зануритися в траншею, наче в темний коридор. Ми потрапили до рівного відрізка траншеї, що полегшувало нам просування. Її звиви вінчали так багато міцних брустверів, що між одним та іншим постом була відстань не більш як вісім кроків. Ці пости слід було закидати ручними гранатами, і однієї-єдиної було достатньо, щоби розтрощити те, що до того не зачепили уламки. Так що штурм поділився на короткі атаки, під час яких ми ривком заглядали за потужні перегородки брустверів, весь час продовжуючи прямувати далі траншеєю, і на подальшу роботу гранат, які розривалися з оглушливим гриманням і тривалість горіння яких ми вже відчували автоматично, завдяки тисячам тренувань. Ми немов вривалися зі смолоскипом до темної кімнати, у якомусь робочому процесі, який минав беззвучно і впорядковувався тільки короткими вигуками: «Кидай!», «Пішов!», «Гранату!», «Увага!», «Лягай!», «Ще раз!», «Назад!» і «Влучив!». Час від часу з двох чи трьох брустверів у відповідь летіли чорні кульки гранат, які було чітко видно в срібному чаду та які важливо було відразу помічати, щоб кидатися від них убік пружинистими стрибками. Це була гра снарядів за життя і смерть. У ній не бачиш супротивника, хоча весь час від нього відділяє не більше як двадцять кроків; щонайбільше, можеш розібрати дві чи три тіні, які летять крізь прохід, через яких намагаєшся перекинути гранату, щоб вона відрізала їм шлях для відступу або для того, щоб вони потрапили в тенета своєї загибелі. Англійці мали ручні гранати з дуже малим часом горіння, тож вони не могли кидати їх на ходу, щоб прикрити собі спини, без того, щоб не нашкодити самим собі; у цьому й була наша перевага. Тому ми мали, знявши з гранати запобіжник, ще кілька секунд тримати її в руці, аби розрив настав миттєво після кидка і у ворога не залишалося часу на порятунок. Найбільш небезпечним кидком був такий, коли граната розривається вже в польоті, на висоті людського зросту. Ми називали це шрапнельним кидком, і це справді мало неймовірно чудернацький вигляд, коли в розпалі бою хтось дивився на свою гранату, немов відбиваючи мовчки такт, аби розрахувати час, коли снаряд стане найбільш смертоносним.
Майже за кожним бруствером, до якого ми вривалися, наш погляд, що був спрямований швидше вгору, ніж до землі, натикався на мерців, чия кров струменіла з численних поранень, залишених тонкими й гострими уламками. Це не важка смерть: потужний удар, який віднімає свідомість разом із життям. Але це доста особливе відчуття, коли перестрибуєш через цих небіжчиків, яких ніколи не бачив живими: ніби побачив очікувану відповідь на складне порівняння, з якою подумки погоджуєшся. Недарма ми закинули в темряву смерть, наче гострий рибальський гачок.
Позаду нас теж велася завзята робота. Глухі поштовхи свідчили, що там жбурляли снаряди до штолень, про які ми не мали часу подбати, щоб зробити наш тил безпечним від сюрпризів. У цьому нам теж знадобилися наші навчання. Щоби ми могли роздивитися, на рівномірній дистанції вистрелювалися сигнальні ракети, і гранатометники стріляли через наші голови. Гранати передавалися з рук у руки, кулемети ми розмістили на позиціях у траншеї. Іноді траплялося так, що хтось позаду, оскаженівши, виривався між гренадерів, не слухався команди і сам-один зачищав кілька брустверів. При цьому він кричав: «Поступися!», ніби проштовхувався через юрбу на ярмарку.
Ця гонитва тривала доволі довго. Можливо, це були лишень декілька хвилин, але вони, немов у якомусь лихоманковому сні, були настільки насичені подіями, що ніхто не міг сказати, скільки насправді минуло часу. До того ж відбувалося знову й знову одне й те саме; кожен бруствер ставив таке саме завдання і це породжувало якусь напружену одноманітність, як під час простої, але страшної гри.
Нарешті зв’язок із супротивником, якого ми в нестямі гнали перед собою, обірвався. Це було вже більш ризиковано, ніж боротьба, в якій ми постійно випереджали втікачів, не даючи їм часу перейти до оборони та переважаючи їх завдяки відчуттю впевненості, що охоплює атакуючого. Тепер ця нитка була розірвана і ми мусили обережно крастися далі, немов у темній будівлі. Освітлювальні ракети згасли; стало тихо, і тільки тепер ми почули, як потужно працює артилерія. Масивний вогонь був десь далеко, адже у штабі супротивника ще не знали, хто став володарем цього відрізка траншеї. Зв’язок на тому боці був так само заплутаний, як і в нас. Вони знали там тільки те, що піхота розпочала бій. Це теж було чути, адже ми були не єдині, хто схопив супротивника за шию. Також і з інших ділянок поля бою доносився тонкий, збуджений тріск гвинтівок, перемішаний із глухими розривами ручних гранат у вузьких траншеях. Позаду й перед нами стояли крики поранених, гучний, монотонний, протяжний зойк, який обривався й поновлювався знову, наче клич, який закликав невідомі сили.
Пройшовши з націленими пістолетами через ряд брустверів, ми побачили, що траншею перегороджувала нова, наспіх споруджена барикада, перед якою вся гра повторилася. Але тут вже ми були в гіршому становищі; нас привітали таким градом ручних та рушничних гранат, що полум’я замерехтіло перед очима, і ми мусили поспішно відступати. При цьому ті, хто йшли