Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Я відрапортувався та ознайомився з ситуацією, у якій було мало втішного. Супротивник прорвав позиції полку, що розташовувався ліворуч від нас. Це повідомлення спочатку дійшло аж до штабу того полку і тільки звідти повернулося до нас. Тож, напевне, це сталося зо дві години тому. Крім того, сектор продавлено, його оборонці закріпилися та забарикадувалися в ходах сполучення біля головної лінії оборони; іде бій ручними гранатами. Вислати на підкріплення немає кого, крім моєї роти, яка вже давно за чисельністю не перевищувала повноцінний бойовий взвод.
Також я знайшов Домаєра та Оскара, які з’явилися за наказом. Домаєр, коли він хотів дізнатися, що відбувається на секторі з лівого боку, потрапив під жахливий вогонь гранат, у якому втратив свого побратима та сам отримав поранення в руку. Оскар розповів мені про одну відчайдушну атаку англійців; я дізнався, що наш маленький бліндаж, де ми за минулі тижні провели так багато годин, вже належить ворогу.
— Справи кепські, — прошепотів він мені, — ходімо сюди, підкріпись трохи, я саме врятував цю пляшку. Не знаю, про що я думав. Коли вони прийшли, я вирвав одну гранату зі в’язки, у якій вже вони всі були без запобіжників. Коли я побачив, що вони димлять, мені залишалося тільки застрибнути за бруствер, перш ніж вони вибухнуть. А потім я розмахнувся тією гранатою та став рахувати, як на полігоні: «Двадцять один, двадцять два». І дорахувався би того, що залишився без руки, якби хтось позаду мене не закричав: «Кидай, кидай її!». А хтось інший, від хвилювання, зачепив шнур і зірвав запобіжник з вибухівки, яка завжди лежала в траншеї, так що двоє наших людей злетіли в повітря — кажу тобі, ти навіть уявити не можеш, який там був ґвалт. Вони знову пошили нас у дурні!
— Так, так, знову вони нас, і знову там, де вони захотіли, — погодився плаксивий голос за нашими спинами.
— Ну, нам би тільки вибратися звідси, — додав третій, даючи зрозуміти, що він сам не вірить у це.
Це були розмови, які в таких ситуаціях велися в полку вже сотні разів.
Та ось до приміщення протиснувся новий прибулець ззовні, який продерся через загорожу з людських тіл. Він був поранений і ще без перев’язки; саму рану закривало волосся та половина його обличчя була залита кров’ю, яка стікала по його одягу й скрапувала на чоботи. Мабуть, рана ще кровоточила, бо він час від часу притискав вухо до плеча, щоби кров не заливала очі. Він тримав шолом у руці, яку прорізав довгий шрам. Попри його жахливий вигляд, у ньому було щось величне. З його виправки та з блиску очей було видно, що він не належить до тих, хто злякається кровотечі, але радше до тих, кого це може тільки розлютити ще більше, ніби перша кров — це тільки жертва Богу війни. При світлі свічок, яке надавало крові темної фарби, як у майже чорної квітки, і створювало золоте світіння навколо його волосся, у цій напівтемряві він з’явився між зіщуленими докупи мешканцями цієї нори, як посланець волелюбнішої та сміливішої раси, для якої якщо вже судилося померти, то краще загинути там, під відкритим небом. І його донесення прозвучало, як останнє привітання від воїнів, що помирають у мужній битві, думаючи лише про своє призначення.
— Пане капітан, — сказав він, — повідомляю, що Перелісок 125 втрачено. Ми зазнали великих втрат. Командир роти та лейтенант Кастнер загинули. Решта роти закріпилася у другій лінії траншей та утримує нові позиції. Нам потрібні ручні гранати й патрони для кулеметів.
Настала тиша, у якій навіть поранені мовчки вслухалися. Перелісок для нас усіх був втіленням цих позицій, символом, як у колишні часи — продірявлене полкове знамено. І так само, як тоді це знамено було більшим, ніж просто почорніла тканина, прикріплена до древка, тепер для нас цей зруйнований та випалений клаптик землі означав більше, ніж просто безіменна місцина, якій мусили дати номер, щоби відрізняти її від інших. Більшість із нас були простими хлопцями, які, якби їх запитали про причини війни або про її вищу мету та призначення, відповіли би дуже плутано. І якби хтось сказав їм, що перемога чи поразка в бою за такий незначущий клаптик землі не має жодного значення, вони, мабуть, не змогли б заперечити. Але вони все одно відчували б, що для них ця земля означає більше, ніж суміш вапна й піску, у якій вкоренилися обрубки дерев, більше, ніж просто територія, яку шукають на мапі, щоби вирахувати її площу, — ні, так само і хрест, який багато хто з них носив на шиї, для них означав більше, ніж просто кусень заліза з посрібленими краями. В них прокинулись би спогади про важкі переходи та тижні праці, про нічні чергування, під час яких цей клаптик землі вирізнявся у темряві, наче палаюча піч, про день, коли він уперше відкрився перед очима, прихований під хмарами диму. Жодну назву вони не сприймали би так само: як таку, що вогняно-червоним спалахує в пам’яті та описує такі події та відчуття, що під час згадки про них нічого не значитиме кожна окрема деталь — наче в присутності кам’яних гробниць, які збереглися з минулого. Вони відчули би також, що цей перелісок вже тому не може зрівнятися з жодним іншим місцем, що кожен крок, який був зроблений там, мав бути оплачений життям, і ще тому, що велика доля народів втілилася там і була вистраждана долею одиниць. Тому повідомлення, яке принесли останні оборонці Переліска, що вижили, звучало для нас як вирок якихось вищих сил, але такий вирок, якого, попри його жорстокість, не слід соромитися.
Командир батальйону почав диктувати ад’ютанту короткі накази, які записувалися на спеціальних листках і з яких також один був вручений мені. В ньому було доручення доставити людям у другій лінії траншей боєприпаси, а тоді з ротою повернутися до дороги на Ельбінген, щоби відсікти позиції на лівому фланзі. Поки що виключалася хай яка спроба знову відбити Перелісок; у цьому вирі траншей, які почали руйнуватися з усіх сторін, вже треба було міцно триматися за крихітні залишки бійців, щоби не втратити всі
