Вогонь і кров - Ернст Юнгер
— Собаки!
Це подіяло, як заразне божевілля, яке зриває останнє дрантя розуму. Тільки тепер ми почали відчувати ворога, як тілесну та ворожу силу, приховану за цим потоком вражень. Ми тепер мали підкріплення: ззаду підтягнулися гренадери й кулеметники, і скоро в яру зібралася ціла купа людей, що гучно кричали. Всіх охопило якесь лихоманкове збудження, навіть Шюддекопф, цей зразок нордичного спокою, видавав якісь короткі й нерозбірливі звуки, які нагадували вигуки рульових на фрегатах, що підбадьорювали свій екіпаж.
І раптово, без жодного наказу або домовленості, всі почали бігти в бік Переліска. Нам більше не потрібно було порозуміння через слова чи знаки, ми перетворилися на єдину істоту, якою рухали вже інші сили. Як можна було з холодним розсудом кинутися на цю стіну вогню? Ніхто більше не помічав залізних уламків, які з шипінням проносилися над головами, ніхто більше не думав пригинатися або падати, аби уникнути своєї долі. За якусь хвилину ми сягнули краю Переліска.
Ця мить, коли вервечка зниклих у диму тіней сягнула місця, чий зім’ятий ґрунт випив уже стільки крові, була вирішальною. Без неї рокотання та стукіт машинерії, яка, здавалося, вже поглинула все інше, був би тільки мертвою грою, як виверження вулкану на спустошеній планеті кратерів. Але все, через що цієї ночі були витрачені сили сталі та вогню, залежало тільки від сотні людей.
За один ривок ми подолали траншею та опинилися у хащах серед завалених стволів дерев, розбитого гілля, колючого дроту й чагарів, від чого уніформа перетворювалася на дрантя. Але невдовзі між стволами стало більше простору, а білий ґрунт незліченних вирв почав випромінювати бліде світло, в якому вже було чітко видно дерева. Вогняна завіса лежала позаду нас, і нас уже оточувала тиша, яка щосекунди здавалася дедалі загрозливішою. Шюддекопф, Отто та інші загубилися у хащах; я бачив біля себе тільки юного хлопчину, який тільки кілька днів тому прибув із табору рекрутів і який тепер ніс кулемет, вчепившись у нього двома руками. Він вигуком запитав у мене, де англійці, вочевидь, думаючи, що це знання передається разом із погонами.
Низка глухих ударів, які один за один прозвучали праворуч від нас, зрізала відповідь із моїх уст. Це були ручні гранати. Одразу після цього високо просвистіла сигнальна ракета, і залунав тріск пострілів, незв’язний і невпорядкований, наче хтось просипав мішок гороху. Це мали бути наші, які зіткнулися з ворогом. Ми знову почали бігти, спотикаючись об високі корені дерев та падаючи у вирви, поки з усіх сторін короткий, сухий тріск куль, що влучали в дерева, розрізав повітря. Мабуть, ми заблукали, адже раптово ми опинилися у відкритому полі.
Але тепер виявилося, що прийшли на підмогу інші, ми побачили колонну навантажених людей, які поспішно зміщалися від Переліска під гострим кутом. Вони ще не відійшли далеко й ми покликали їх, але вони, здавалося, нічого не чули. Тільки хтось один обернувся та пішов до нас, а тоді зупинився на місці. Його силует нечітко вирізнявся на тлі сірого неба, яке вже починало світлішати.
Що ж це мало означати? Я ткнув кулаком у плече мого побратима, і ми повільно опустилися на землю. Ми забігли би прямо до рук ворога, якби в останній момент не розрізнили плаский шолом, який був на голові у цього солдата.
— Це Томмі!
— Стріляти?
— Давай!
Кулемет почав працювати, жовте полум’я затанцювало з його дула, і звук зброї знову наповнив нас відчуттям похмурої впевненості. Миттєво наша єдина стрічка спорожніла. Чи влучили ми? Ми сподівалися на це, але не могли знати точно, адже сірі силуети наче вітром здуло. Ми напружили слух, аби почути крики поранених, але були оглушені звуком пострілів, який досі віддавався луною в голові, наче від порваної струни. Тож ми вирішили за краще обережно проповзти вирвами назад до галявини, адже вже почало світати.
Перелісок тепер був оживлений, поступово в ньому опинилася вся рота. Командири відділень та взводів намагалися зібрати своїх людей, але їх не слухалися, панувала якась гучна веселість, як наприкінці божевільного застілля, за яким уже маячить сіра спустошеність.
Загороджувальний вогонь ущухнув, схожі на гавкання постріли кількох маленьких гармат, які немовби стояли одразу за траншеями англійців, звучали майже заспокійливо порівняно з пеклом цієї ночі. Крізь розтрощені стволи, які тепер нагадували колони зруйнованого собору, погляд падав на завмерле море кратерів, чий моторошний вигляд нагадував легенди, в яких прокляті місця зникають із першим співом півня. На широкій рівнині, де залишили свій відтиск незліченні снаряди, ніби втиснені в коричневий сургуч, було розкидано цілу купу предметів, наче пожитки з розтрощеного бурею корабля; кількість і дика мішанина цих предметів тільки підсилювала відчуття спустошеності. Танки, які були підбиті влучними пострілами або заїхали у такі глибокі вирви, що просто ткнулися в землю й застрягли; закинуті в поспіху речі, продірявлені шоломи й металевий посуд, гвинтівки, консервні банки, пошматовані плащі й накидки, трупи людей та коней; все це, мов величезна лавка лахмітника, було розкидано навколо рукою, яка більше не знає ціни речей — немов розмолоте жахливим млином, який поглинає все на світі, щоб виплюнути уже понівеченим.
Коли довго живеш у такому краї, що назавжди залишається в пам’яті, виникає міцний зв’язок між страшним і смішним, які перетинаються у гротеску та іноді зливаються у характері людини в якийсь кривавий цинізм, за яким ця людина може сховатися.
Також і крики та божевільна веселість чоловіків, збуджених тривогами цієї ночі, в їхніх порваних та вимазаних уніформах, з обличчями, покритими чадом і засохлою кров’ю, — у цьому було щось гротескне, що різко контрастувало зі страшною тверезістю всього навколо. Вони нагадували натовп п’яниць, які на світанку вештаються порожнім передмістям: кожен радіє, що він ще живе, і жоден не може миттєво з істоти, яка зовсім нещодавно слухалася диких інстинктів, перетворитися назад на солдата, який виконує свою справу згідно з чіткими правилами.
Між тим треба було відновити порядок, поки знову не сталося лихо. Ми мали зайняти край Переліска, знайти тих, хто загубився, зайняти ходи сполучення та виставити патрулі. З того боку, мабуть, вже теж оцінили ситуацію, і в наш бік запрацював кулемет, який, нагадавши про небезпеку, змусив нас зайняти позиції та відшукати для цього окопи. Заразом усе-таки не обійшлося
