Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Здавалося, що гранати прилітали здалека; їхні рої з шурхотом прорізали повітря, яке весь час мерехтіло, ніби наповнювалася водою велика посудина. Натомість снаряди німецьких батарей, які розташовувалися поруч і за селом, підіймалися з різким, пронизливим свистом; небо здавалося покритим нерівною мережею ліній, яка заплутувала чуття. Також у нічийній землі від вибухів здіймався цілий коричневий ліс куснів землі, що злітали в повітря. Багато фонтанів землі були високими й гострими, немов тополі, інші розліталися вверх потужними стовпами, як старі дуби, ще інші лягали низько й широко, наче щільні чагарі, які гроза гне до землі. Це було видовище, яке зазвичай пропонує природа лишень у свої найвищі миті, під час гроз, ураганів або пожеж — за ним можна було спостерігати, не помічаючи, як збігає час.
З села показалося двійко людей — напевне, вістові — і відкритою місцевістю рушили на передову. Для неозброєного ока це мало такий вигляд, наче двоє карликів пробираються чаклунським садом; час від часу вони залягали, а тоді відразу біля них земля злітала вгору, палаючи, мов смолоскип. Це було схоже також на те, як мурашки прокладають собі шлях серед цих хащ. Нарешті вони спустилися до траншеї.
Вогонь все ще лютував. Гострий свист гранат, не залишаючи прогалини, злився в один звук, у суцільну тканину тонів, яка тріскуче рвалася по швах. Артилерійські батареї без пауз билися між собою, як дві пекельні пащі, що прагнуть поглинути одна одну з люттю, яка весь час наростає. Монотонні стукіт і гул, здавалося, стали невід’ємною частиною пейзажу, разом із хмарами пилу, що заковтували сонячні промені, надаючи йому похмурого й загрозливого вигляду. Неначе острови підіймалися з бурхливого океану шумів Пюісьє-о-Монт, далі праворуч — Бюкуа і, прихований за пагорбами, але все ж таки доволі явний — Перелісок 125. Білі хмари диму стікали з селища до рівнини, де вони набували червоного відтінку від спалахів. Медики з пораненими знову снували між селом та Переліском, і крім них не було видно більш нікого. Ревучий вихор знищення вже досяг того масштабу, коли він напевно вбере в себе і людей. Розум, який був зайнятий збиранням та впорядкуванням вражень, почав відмовляти та заражатися божевіллям, що ховалось у ньому всередині, наче куля. Вже була досягнута точка, коли людина сиділа у своєму кутку та втуплювалася перед собою або починала рухатися з бездумною впевненістю в безпеці.
Цієї миті власне і з’явився вістовий зі штабу, який прокричав мені на вухо наказ про бойову тривогу. Я провів його до великого бункеру, який розташовувався за кілька кроків, аби почути хоч щось. У багатьох місцях траншеї лежали мертві, а ще важкопоранені, чиї порожні погляди свідчили, що вони вже не сподіваються порятуватися. Там, де Шлях Пюісьє сягав найвищої точки пагорба, розгортався вид на передню лінію. Вона здавалася суцільним муром із диму та пилу, над якою розбризкувався феєрверк із барвистих магнієвих вогників.
Бункер, який залишався одним із небагатьох островків порядку в цьому киплячому морі, був переповнений людьми. На сходах скиглили поранені, яких медики до наступної паузи між обстрілами зносили сюди. Тим часом біля сходів скупчився цілий натовп розгублених людей, які тиснулися один до одного, як звірі на водопої, відчуваючи себе в більшій безпеці. Там були санітари, вартові з ракетами, зв’язківець, вістові, коротше кажучи, всі, хто самотньо прозябав у своїх укриттях та кого не можна було втримати на місці тісними рамками підрозділу. Окремо вони були не в стані протистояти потоку руйнівних образів. Настрій був похмурим і спантеличеним, всі обмінювалися тривожними спостереженнями, і час від часу надто близький та потужний удар змушував стіни бункера трястися, мов корабель під час шторму, та заглушував навіть пронизливі зойки поранених.
Тут, під землею, при світлі свічок, які гаснули щоразу після вибуху, дикий натиск вибухів віддзеркалився в особах. Натовп сірих фігур, крізь які проштовхувалися вістові, нагадував картину Брейгеля; настрій тут був таким пригніченим, ніби всім оголосили смертельний вирок. Близькість небезпеки відображалася на всіх темпераментах: тут можна було побачити, як флегматик зосереджено втупився перед собою, як сангвінік щомиті готовий піддатися паніці або викликати її в інших, було чути, як холерик лається при кожному новому вибуху, і як меланхолік оплакує свою долю. Верхні перекриття штольні вже прогнулися всередину, наче коробка з сірниками, і від кожного нового струсу пісок та шматки землі струменіли зі стелі, змушуючи тих, хто стояв на сходах, посунутися ще більше вниз до людської маси, при цьому хтось зачепив поранених і метушня досягла своєї найвищої точки. Жах із кожним розривом проникав усередину та не зустрічав жодного спротиву. Постійна близькість вибухів діє особливо виснажливо; менше лякає раптовий постріл, ніж постійний тиск оглушливих розривів.
Де сотня знервованих людей бездумно збирається разом, як у цій штольні, більше не працюють ніякі вмовляння, і тому я мусив пробувати потрапити всередину в такий самий спосіб, як вістові, хіба що не вдаючись до крику та проклять, і протиснутися між тілами, мов поплавок. У самому приміщенні штовханина була не такою сильною, тому що там сидів командир, який щосекунди міг дати будь-кому бойове доручення. Утім, було досі важко протиснутися далі. Вістові та командири патрулів хотіли відрапортуватися, інші ж чекали, поки їм дадуть наказ. Ад’ютант, командир кулеметної роти, офіцери артилерії та зв’язку намагалися не сидіти склавши руки в кутку цієї нори, де маленьке та тремтливе світло свічки окреслювало клуби тютюнового диму, пилу й пари.
За крихітним столом сидів командир батальйону, який упродовж останніх двадцяти чотирьох годин не спочив ані на секунду і, мабуть, ще не скоро зможе відпочити. З його обличчя було видно, скільки сил забирає перебування в цій пекельній дірі. Не зважаючи на шум обстрілу, який звучав глухо й нерозбірливо, але все ж таки загрозливо, немовби прилив невидимого моря, не зважаючи на струси, від яких хиталася стеля над головою, не зважаючи на крик натовпу, що стовпився у вузькому проході, він мусив турбуватися через суперечливі повідомлення вістових та прибулих із передової поранених, які, ще перебуваючи під враженням бою, яскравими фарбами змальовували інакше кожну деталь. Давно вже були зруйновані всі засоби зв’язку, перебиті