Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

Закінчивши цю криваву розправу, карний загін вирушив до Путивля, де в такий же спосіб було проведено масове знищення населення. Причому треба особливо підкреслити, що переважна частина з тих розстріляних — це найбільш національно свідома частина українського населення: вчителі, люди, які весь час були переслідувані совєтською владою, колишні розкуркулені, втікачі з заслання, себто люди, яких найменше можна запідозрити в співчутті совєтським партизанам. Про подробиці глухівських розстрілів мені розповідала пані Л… Двоє близьких та кілька знайомих її було розстріляно в числі тих шестисот, сама ж вона якимсь дивом урятувалась від розстрілу.

Таких, як глухівські, розстрілів було дуже багато. Отже, немає жадного сумніву, що вибір жертв для масових розстрілів, які виконувались згідно з наказом з Берліна, провадився місцевими співробітниками ґестапо — совєтськими аґентами на спеціяльне замовлення Москви.

З усього того, що мені пощастило виявити шляхом розмов із тамтешніми добре обізнаними з місцевими обставинами та подіями того часу людьми, так само з тих фактів, які мені особисто довелося спостерігати на Київщині під час масового «знешкодження» комуністів в 1943 р., — з цілковитою ясністю слідує, що потайні пружини, які керували тим безглуздим, з точки погляду німецьких інтересів, масовим винищуванням українського населення, цілком виразно слідують двома діяметральнопротилежними напрямками, а саме — до Берліна та до Москви.

Берлін — якому українські народні партизани, що купчилися в лісах Волині та Полісся, тоді вже добре дошкуляли — намагаючись підрізати коріння того народнього руху на Східній Україні, під виглядом боротьби проти совєтських партизанів, котрим українське населення не співчувало й не допомагало (про це німці добре знали), вирішив знищити більш активні національні українські елементи.

Москва з свого боку вживала всіх заходів, щоб посварити німців з тою частиною населення, на яку вони могли б опертись, викопати, так би мовити, між ними прірву, та вже одночасно руками німецького Ґестапо[159] знищити ненависні їй, непокірні українські національні елементи, яких їй так–таки й не вдалося за двадцять п'ять років свого кривавого панування остаточно видавити.

З німецького боку виконання цього завдання було покладено на вірного сторожа гітлерівського режиму — Ґестапо. Москва ж доручила виконання не менш «делікатних» завдань своїм аґентам–комуністам, які працювали в німецькому Ґештапо.

Але гра була явно нерівна: дуже вже короткозорі були керівники німецької окупаційної влади та, зокрема, керівники німецького Ґестапо, щоб змагатися з першоклясними, щодо подібних справ, майстрами Москви. Отже, німецька карта й тут була бита.

Нелюдська жорстокість німецьких ґестапівців, сполучена з диявольськи–хитрою роботою московських аґентів — співробітників Ґестапо, заливши кров'ю величезні простори України, остаточно розвіяла віру в німецького «визволителя». Сумлінними зусиллями німецького Ґестапо зроблено ще один величезний крок, щоб забезпечити перемогу Сталіна над його побратимом — Гітлером.

Отже, якщо колись Москва надумає увічнити пам'ять натхненника перемоги над гітлерівською Німеччиною та коли на той час стане можливим серйозне, об'єктивне обговорення та розв'язання цього питання, то пам'ятника того вона примушена буде поставити Гітлерові, що так слухняно, з такою впертою жорстокістю виконував сталінські завдання. Парадоксально, але… факт.

Совєтська партизанщина на Придніпрянщині почалась, власне, лише в 1943 році, коли німецькі армії почали вже цілком виразно відкочуватись на захід, коли совєти стали засилати невеличкі партизанські загони з реґулярних частин далеко в німецьке запілля та коли маси дрібніших партійців, що так добре почували себе в селах, побачили, що, мабуть, недалеко вже той час, коли з'являться тут совєтські армії й доведеться відповідати на запитання: «А що ви тут робили в німецькому запіллі? Як ви виконували тут наказ товариша Сталіна від 3.VII?» — поволі почали вступати в партизанські загони. Кажу ще раз — поволі, бо масовий ухід комуністів до партизанів почався лише тоді, коли влітку 1943 року німецьке командування надумало «знешкодити» комуністів, які хоч і були зареєстровані в районових управах, але їх ніхто не турбував, і жили вони, як я вже казав, досить добре.[160]

Чим пояснити цю нову політику щодо комуністів, що їх майже два роки німці не зачіпали, — я не можу сказати. Розвиток совєтської партизанщини? Але тоді на Наддніпрянщині вона лише народжувалась. Догадались німці, що саме комуністичні аґенти наробили їм так багато клопотів в Україні? Характеристичне, що цю