Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича - Данило Борисович Яневський
За серпень та перший тиждень вересня, згідно з довідкою ЦК «Про характер дій формувань УПА і підпілля та хід боротьби з ними», внаслідок операцій ЧА та НКВС, у 7 областях убито 1 900, взято у полон — 3 552, з’явилося з повинною — 1 133, затримано та з’явилося з повинною 2 985 осіб дезертирів і тих, що ухилялися від призову до ЧА. За перші 10 днів вересня в тих самих областях було зареєстровано 30 «бандпроявів», а лише за 10–14 вересня — вже 21 такий випадок.
Довідка Волинського Управління НКВС УРСР: станом на 1 серпня 1945 р. на території області діяли 42 «бандгру-пи та дрібних боївок загальною чисельністю 1 138 учасників». «Проведено чекістсько військових операцій» — 410, вбито — «177+29», затримано — «180+66», «з’явилосяз повинною —101+71», «повністю ліквідовано банд, передбачених планом на серепень місяць — 3, по них учасників — 16, повністю ліквідовано банд, не передбачених планом — З, по них учасників — 63»[205].
За підрахунками одного з дослідників, лише до 1 червня 1945 року західних областей УРСР разом «нейтралізовано» (тобто вбитих, полонених і таких, що здалися добровільно) 224 280 так званих «бандитів»[206].
Впродовж наступних років кількість загиблих, полонених, тих, які добровільно вийшли з підпілля, радикально зменшувалася. Наприклад, за один день 8 листопада 1948 р. МДБ «захопила живими бандитів — 2, було вбито учасників бандгруп — 8, заарештовано учасників ОУН і посібників — 30, з’явилося з повинною — 1, всього — 41»[207]. Якщо екстраполювати ці цифри на рік у цілому, то в підсумку отримаємо декілька сотень «нейтралізованих» повстанців. Думаю, що така екстраполяція має право на існування — вона верифікується іншими джерелами. Наведу лише один приклад. Один тільки «Додатковий список полеглих вояків» УПА містить список і короткі біографічні відомості декількох сотень осіб, загиблих в її лавах а також замучених у НКВС та ґестапо[208]. Відомості про 681 особу містить інший том «Літопису УПА»[209].
РОЗДІЛ X
Про роль і місце Степана Бандери в історії ОУН(с-д) та УПА
Документ про єдиний контакт Шухевича та Бандери датовано 15 травня 1945 р. І ця дата, як зазначено її публікаторами, є фіктивною. В записці до Бандери Шухевич повідомляє: «письмово не передаю нічого, бо Славкові (тобто кур’єру Бандери — Д. Я.) ні я, ні хто-небудь тут не довіряє з огляду на минувшину… Ми Славка вдруге у себе не приймемо, бо й так маємо багато провокації і агентури…».
Парадоксально, але факт. Творцем легенди про роль Бандери в діяльності ОУН та УПА на території сучасної України, наскільки це пощастило мені зрозуміти, був ніхто інший, як… сам Шухевич.
28 вересня 1947 р. він підписує «Заяву ГК УПА» про підпорядкування армії повстанців УГВР «як найвищому політичному та керівиному органові українського визвольного самостійницького руху». Причина публікації «Заяви»: «як нам на українських землях стало відомо, деякі українські політичні групи в еміграції піддають під сумнів право УГВР репрезентувати УПА, заперечуючи право УГВР виступати як найвище політичне представництво і керівництво українського визвольного самостійницького руху». Друга принципова теза: «ці ж самі емігрантські кола, використовуючи понадпартійність УПА, пробують заперечувати велику організовуючу роль, яку відіграла ОУН, керована Степаном Бандерою, в процесі утворення та зростання УПА й яку (роль) ця організація далі відіграє сьогодні». Третя: УПА «постала з бойових груп ОУН (керованої С. Бандерою) 1942 р. в умовинах завзятої боротьби українського народу проти гітлерівських загарбників»[210].
Зрозуміти, що це за «деякі політичні групи» не важко. Роком пізніше, в червні 1948 р., Шухевич отримав листа від емісара ОУН(с-д) з докладною характеристикою стану української еміграції. Загальний висновок, який випливає з цього аналізу простий: Бандера, Мельник і УГВР перманентно поборювали як одне одного, так й інші українскі емігрантські політичні групи. Важко зрозуміти інше — що безпосередньо спонукало Шухевича зробити таку заяву. Правдоподібно, відповідь на це питання дізнається вже наступне покоління дослідників цієї болючої для національної самосвідомості частини нашого народу теми.
Цитую друге, останнє пряме свідчення про роль і місце Степана Бандери в історії українського збройного руху спротиву в 1943-му та наступних роках. Василь Кук, допит 28 травня 1954 р.:»Бандера в той час (тобто після арешту 1941 р. і до переїзду до американської зони окупації Німеччини —Д. Я.) не очолював ОУН і не був її керівником, тому що 1943 р. керівником ОУН був обраний Роман Шухевич. Бандера сформував Закордонні Частини ОУН, які записали в своєму статуті, що вони підпорядковуються ЦП (Центральному Проводу, тобто Шухевичу — Д. Я.) ОУН, який знаходиться на території західних областей України. Однак, оскільки практично здійснити зв’язок і керівництво 34 ОУН нам із західних областей України було важко, тому 34 ОУН в сутності сформувалось в самостійне угруповання, яке і очолює до теперішнього часу Степан Бандера».
Слідчий питає просто в лоба: «Хіба Степан Бандера не є керівником всієї Організації українських націоналістів?»
Кук: «Ні, не є». І пояснює: оскільки Шухевич хотів зосередитися виключно на керівництві УПА, остільки він двічі, через кур’єрів, пропонував Банд ері очолити партію. «Отримавши таку пропозицію, Бандера зібрав конференцію 34 ОУ, яка… обрала Бандеру керівником організації, хоча такері-шення було незаконним., оскільки члени «Проводу» ОУН, які перебували за кордоном, були при цьому проігноровані Баядерою і він їх опінїї не питав. До 1949 р. ця обставина нам відома не була, і тому всі члени «Проводу» ОУН визнавали Баядеру керівником організації, однак, коли їм стало відомо про такий вчинок Бандери, то «Провід» ОУН, який готував вихід ПІухевича за кордон, уповноважив його виступити там. як керівника всієї організації, а не як підпорядковану Бандері особу. Таким чином, згідно цього рішення, формально Бандера не визнавався «проводом» в якості керівника організації…»[211].
Це все, що відомо сьогодні про роль і місце Бандери Степана Андрійовича у діяльності Організації Українських Націоналістів, якій присвоїли його ім’я, та Українських Повстанських Армій на території сучасної України від 5/7 липня 1941 р. і до загибелі 15 жовтня 1959 р.