Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

Кому шапочку смушеву,

Чобітки шкапові,

Кому свитку. Одна тілько

Сидить без обнови

Сиріточка, рученята

Сховавши в рукава.

– Мені мати купувала.

– Мені батько справив.

– А мені хрещена мати

Лиштву вишивала.

– А я в попа обідала, —

Сирітка сказала.

Ви неначе підслухали биття люблячого ніжного серця, неначе бачите батьківський погляд, звернений до милішого, що тільки має людина, – до дітей. До речі, і діти любили нашого поета, і він напівжартома говорив: «Той, ще не зовсім поганий чоловік, кого діти люблять».

Хто такі «злії люди», до яких Шевченко все життя не змінював свого ставлення

Так, життя могло бути простим і чистим, якби не «люди злії», що осквернили і забруднили його, і зненависть до цих людей охоплює душу Шевченка. «Злії люди» – це категорія передовсім соціальна. Із цими «злими людьми», з національною і соціальною несправедливістю, з експлуататорами і гнобителями, з «царями й царенятами» боровся геніальний поет все життя. Коли його заслали в солдати, в глухі азіатські степи, «с запрещением писать и рисовать» (особиста дописка Миколи І на вироку), то заслання це не тільки не зламало його бунтарського духу, а навпаки – розпалило в ньому справедливий гнів, поглибило його революційні настрої. «Так тяжкий млат, дробя стекло, куёт булат». Творчість Шевченка за період після заслання, коли могутній організм поета був фізично надломлений, разом з тим свідчить, що він не тільки не покаявся в тому, що вважав святою справою свого життя, але й віддав цій справі останні свої сили.

У своєму знаменитому «Заповіті» Тарас звертається до сучасників:

Поховайте та вставайте.

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Поет непохитно вірив, що народ повстане проти гнобителів і сокрушить їх силу.

…Сонце йде

І за собою день веде

І вже тії хребетносилі,

Уже ворушаться царі…

І буде правда на землі.

У дні Великої Вітчизняної війни нам не раз доводилося пригадувати його пророчі слова. З вільнолюбивими Шевченковими віршами на вустах ішли радянські воїни у бій за Батьківщину. Про це є в нас прямі свідчення фронтовиків. Як і всі великі поети, Шевченко – наш сучасник. Він був з нами на війні. Він з нами – в дні миру і священної боротьби за мир на всій землі.

2

Головна сутність творчості великого поета

Великий поет – поет народний. Це зовсім не рівнозначне тому, що звали колись «простонародністю» і що пов’язували з доконечним переспівуванням себе тільки вузьким колом національних фарб і тонів, місцевих пейзажів, застиглих характерів. Разом з тим, поезія, що не виростає з національного ґрунту, не відбиває кращих рис народу, з якого вийшов поет, завжди – пустоцвіт.

Великий поет – це голос доби, це той вічовий дзвін, до якого уподібнював його Лермонтов. Він може оплакувати славне й сумне минуле, але очі його завжди дивляться вперед, у славне й радісне майбутнє. У класовому суспільстві, побудованому на соціальній та національній нерівності, на гнобленні людини людиною, великий поет завжди стоїть на боці гноблених, проти гнобителів. Гете великий, коли у «Фаусті» ставить і глибоко розв’язує світові проблеми, показуючи моральну загибель людини-індивідуаліста і пророкуючи світле майбутнє людства в боротьбі і творчій праці, коли разом з Прометеєм підносить голос проти тирана Зевса – проти тиранії. А коли він з жахом одвертається від грізної постаті революції, замикаючись в олімпійській своїй художницькій майстерні, – він стає дрібним філістером, обмеженим міщанином. Маркс і Енгельс милуються геніальним даром Гейне, коли він тне бичем сатири сучасну йому буржуазію, вельможне панство, королів і попів, коли він разом із своїми «Сілезькими ткачами» тче саван старій Німеччині, коли він своєю лірикою щиро й гранично просто виявляє найтонші й найніжніші людські почуття. І різко осуджують його, коли він збочує з дороги демократизму і виявляє негідні справжнього поета й передового громадського діяча хитання в політичних справах.

Байрон і Пушкін могутнім помахом крил злітають над своїм класом і своєю добою, стають речниками передових ідей людства, – і тому вони, а не тільки завдяки геніальному дарові слова, справді великі народні, національні поети.

Тарас Шевченко – поет дійсно народний, дійсно національний. І саме тому він – великий світовий поет.

Про Шевченка багато написано і сказано. Такі сучасники його, як Чернишевський і Добролюбов, у духовному спілкуванні з якими загартувався і вигострився революційний світогляд поета, добре розуміли все його значення, всю глибочінь його і своєрідність. «Доня» Шевченкова, як він ласкаво й з любов’ю називав її, – Марко Вовчок у своїх «народних оповіданнях» перегукувалася з грізним і ніжним голосом свого «батька». Некрасов обізвався на смерть Тараса Григоровича проникливим, гарячим віршем. Івану Франкові належать чи не найглибші розвідки про творчість Шевченка, про окремі його твори. Федькович, Старицький, Грабовський, Леся Українка, Мирний, Коцюбинський, Стефаник, Васильченко з незмінною пошаною схиляли чоло перед пам’яттю Кобзаря. Максим Горький залічив його до найбільших поетів світу, поставивши поруч з Пушкіним і Міцкевичем…

М. Т. Рильський про наклепницьке трактування творчості Шевченка

Але скільки ж нестерпно фальшивого, наклепницького, ворожого сказано було про поета нечистими і нечесними устами! Доходило до того, що полум’яного борця проти всякого насильства й гніту, співця народного гніву називали «апостолом всепрощення»! Українські буржуазні націоналісти препарували його твори, штучно висмикуючи звідти місця, які, як їм здавалось чи як намагались вони довести, підпирали їх людиноненависницькі гасла. Його, провісника того часу, коли «врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі!», – його, що закликав до того, щоб «усі слов’яни стали добрими братами», – його, що любовно схиляв чоло перед Пушкіним, Гоголем, Лермонтовим, Щедріним, – його, друга Чернишевського і польських революціонерів Броніслава Залеського та Сигізмунда Сераковського, трагіка негра Олдріджа і російського Щепкіна, – його, що з обуренням протестував проти антисемітських вихваток одного брудного друкованого органу, – його, автора «Кавказу», де поет з огненним гнівом таврував царський уряд, що проводив політику гноблення «інородців», – його намагались показати проповідником національної обмеженості, звірячого шовінізму, ворогом російського та інших народів! Того, хто всім єством своїм ненавидів сучасний йому громадянський та політичний лад, непримиренного ворога самодержавства, кріпацтва, «візантійства», автора таких антимонархічних речей, як «Сон» («У всякого своя доля»), як «Царі» і «Неофіти», мислителя, який передбачав, «що молоде… дитя Уатта і Фултона незабаром пожре батоги, престоли і корони, а дипломатами і поміщиками тільки закусить, поласує, як школяр цукерком», революціонера-демократа, який разом з Чернишевським та його однодумцями закликав народ «до сокири», – «громадою обух сталить», – тобто закликав до збройного