Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
Не дасть коня вам охляп сісти
Та утікать, не втечете
І не сховаєтеся: всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тотеж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть,
І на хресті отім без ката
І без царя вас, біснуватих,
Розпнуть, розірвуть, рознесуть,
І вашей кровію, собаки,
Собак напоять…
Але розкриваємо «Кобзар» в іншому місці:
І досі сниться: під горою,
Меж вербами та над водою,
Біленька хаточка. Сидить
Неначе й досі сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.
І досі сниться: вийшла з хати
Веселая, сміючись, мати,
Цілує діда і дитя,
Аж тричі весело цілує,
Прийма на руки, і годує,
І спать несе. А дід сидить,
І усміхається, і стиха
Промовить нишком: «Де ж те лихо?
Печалі тії, вороги?»
І нишечком старий читає,
Перехрестившись, «Отче наш».
Крізь верби сонечко сіяє
І тихо гасне. День погас.
І все почило. Сивий в хату
Й собі пішов опочивати.
Любов до життя та до людей пересилює гіркоту солдатчини
Шевченко був безмежний у своїй любові до людей, до простих і чистих людей. Звідси йдуть у автора гнівних «Якби ви знали, паничі» світлі картини мирного людського життя на тихому лоні природи.
І характерно: саме ряд таких безхмарних ідилій написано в найскорботнішу і найтяжчу пору життя поета – в казематі, у засланні, де пильне начальство, пам’ятаючи резолюцію Миколи І про заборону писати й малювати, стежило за підневільним співцем.
Готовясь выстрелить по первому стиху
И в крепости поднять военную тревогу, —
як прекрасно сказав Майков.
У казематі створено «Садок вишневий коло хати», в Орській фортеці продзвеніла граціозна пісенька «Ой стрічечка до стрічечки», Кос-Аралом позначене відчайдушновеселе «Утоптала стежечку через яр, через гору, серденько, на базар».
Але в казематі ж написаний і «Косар»:
Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе – гори.
Стогне земля, стогне море
Стогне та гуде!
Косаря уночі
Зустрічають сичі.
Тне косар, не спочиває
Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.
Не благай, не проси,
Не клепає коси;
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить
Усе, що даси.
Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хреста ніхто не поставить
І не пом’яне.
Ви ніби чуєте чавунну ходу цього безжалісного, безвідкличного косаря – смерті, але ці страшні кроки заглушаються живим і сміливим голосом поета, що нагадує про смерть своєму мучителеві – царю.
Найполум’яніші поезії створено на засланні, в неволі
І найполум’яніші свої антицаристські, антипоміщицькі, антипопівські вірші великий Тарас пише саме в неволі, в шинелі рядового, ховаючи їх за «халяву», з дивовижною вірою, що вони дійдуть до людей і скажуть їм найпотрібніше, насущне: «борітеся».
Шевченко – складний, він не завжди так легко доступний до розуміння, як це здається деяким читачам. Я принаймні не берусь ясно й точно визначити, що саме хотів сказати поет своєю байкою «На ниву в жито уночі». Знамените «Посланіє» («І мертвим, і живим…») (1845) не позбавлене протиріч. Милування романтичною минувшиною України («Було колись на Вкраїні, ревіли гармати…»), плач над її високими могилами не зразу перейшли у Шевченка в ясне розуміння того, що не тільки не можна, але й не треба мріяти про повернення тієї минувшини, що козацька доба позначена була не лише високими патріотичними подвигами, не лише «червоними жупанами», а й гострою соціальною боротьбою. «Іван Підкова» датований 1839 роком, «Гамалія» – роком 1842. У цих невеличких малюнках-поемах козацтво виступає як одна-єдина маса, як люди, що «вміли панувати», що «панували, добували і славу, і волю»…
Нестримна ненависть до гнобителів
А вже в поемі «Сліпий» («Невольник»), писаній у році 1845, чуєш із уст «невольника» Степана такі слова про козацьку старшину:
Кирило (Розумовський. – М. Р.) з старшинами
Пудром осипались,
І в цариці, мов собаки,
Патинки лизали…
Далі й далі – і дійде поет до гнівного осуду «золотого віку минулого», до злісно-гіркого насміху з «Галаганів, і Кисилів, і Кочубеїв-Нагаїв»…
Отже – складний шлях, а не проста лінія.
Але основне в Шевченковій творчості, в Шевченковому світогляді – любов до пригноблених, ненависть до гнобителів – ніколи й ніде не зраджувало поета, ідучи вгору й розростаючись протягом усього його життя.
Воля Шевченка незламна – воля до правди, до справедливості, до помсти, до свободи. Вираз цієї волі —
Караюсь, мучуся… але не каюсь, —
воістину вражає.
Неперевершений поет-лірик
Якщо говорити про основний характер творчості поета, то слід визнати, що мали рацію ті, хто бачив у ньому передовсім лірика. Ліризм, особисте ставлення автора до змальованого світу, освітлює то теплим, ніжним сяйвом любові, то загравою гніву і ненависті майже всі сторінки «Кобзаря».
І так скрізь. У цьому розумінні Шевченко – прямий продовжувач безіменних авторів українських історичних дум і їх виконавців – сліпих кобзарів-бандуристів. Характерна риса дум, що відрізняє їх від російських билин, позначених суворо епічним складом, – це саме ліричні відступи серед епічного змалювання подій, те, що славетний Остап Вересай називав «жалощами». Іноді хвилювання автора думи було таке, що йому недосить було слова: виникала так звана «заплачка», вигук, що виливався у мелодійну фігуру.
Зазначу, однак, побіжно, що, може, і не слід вважати ліризм ознакою виключно українських дум, хоч у них він і виступає з особливою виразністю.
Шевченко був закоханий у думи, яким у захопленні ладен був оддати перевагу перед гомерівським епосом. Як у Гоголя в «Тарасі Бульбі» є цілі уступи, де майже дослівно цитуються думи, так і Шевченко показав неперевершений зразок творчого використання думового стилю в Степановій «Думі» (поема «Сліпий»).
Давно вже відзначено, що першу збірку своїх віршів молодий поет зовсім не випадково назвав іменем народних виконавців дум і пісень – «Кобзар».
«Зоренька вечірняя» – найулюбленіша муза поета-лірика
Як у кожного справжнього поета, були в Шевченка свої улюблені центральні образи, які проходили через усю творчість. Таким є образ «зорі», «вечірньої зорі».
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою, —
так починається знаменитий вступ до «Княжни», що своєю побудовою і змістом нагадує пролог до «Руслана и Людмилы», але зовсім інший характером. І цій зорі