Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
Величезне значення Тарасового доробку, Тарасової діяльності прекрасно розуміли представники передової російської мислі – Добролюбов, Чернишевський, Некрасов…
Я не можу назвати імені жодного радянського українського поета, який би не відчував на своєму чолі дотику гарячої долоні Тараса Григоровича. Хай навіть дехто з моїх товаришів, як, приміром, Микола Бажан, іде в зовсім іншому, відмінному стилістичному річищі, – духовний вплив на нього Шевченка, разом з впливом Франка і Лесі Українки, разом з впливом Пушкіна і Маяковського, разом з впливом великих ідей нашого часу – не підлягає сумніву.
Павло Тичина ще на світанку своєї поетичної діяльності, року 1918, написав диптих «На могилі Шевченка». Ясно, в яку добу нашої історії це писалось, отже, ясні й рядки, насичені чисто шевченківським гнівом:
А на веранді над водою
Пісні і карти круг стола:
Приїхали, бач, до Тараса
Од СкоропадськогоПавла,
од свинопаса!
Про інші пісні, про інший спів іде мова в поезії «Там, на горі за Дніпром», датованій 1920 роком:
Котиться спів у степи,
йде од села до села:
честь йому, слава, хвала!
Це вже не компанія п’яних гетьманців кощунствує на священній могилі, – це народ, трудовий народ славить свого співця, і тому зовсім в інші струни ударив Павло Тичина. Ці струни лунатимуть дедалі голосніше, дедалі урочистіше.
Андрій Малишко просто-таки закоханий у Шевченкову поезію. Він не наслідує її, але подекуди вдається до одвертого цитування й перефразування:
Немає Волги на чужині,
Немає іншого Дніпра,
А ви людей на Україні
І море щастя і добра
Хотіли в ярма запродати,
Пролити кров і гнати піт!
О, будь той день і час проклятий,
Коли побачили ви світ!
Цілком зрозуміло, до кого звертається радянський поет. І зовсім ясно, що тут не тільки шевченківський стиль, а й шевченківський гнів.
Образові Шевченка присвятив Малишко не один вірш, не один десяток рядків – і серед цих рядків особливо гордо й велично лунають такі:
Не в землі він лежить, над землею стоїть, як з граніту,
Так що, як не дивися, – а видно його всьому світу.
Спадщина Шевченка у художніх творах, у музиці
Пильну увагу приділяють Шевченкові наші художники, наші композитори. Після монументальної праці над Шевченківськими текстами, яку здійснив незабутній Микола Лисенко, після композицій на тексти Кобзаря, створених Стеценком та іншими музикантами дожовтневої пори та перших післяреволюційних років, радянські композитори раз у раз дають нові, свої інтерпретації Тарасового слова. Досить назвати Л. Ревуцького (чудесний хор «Хустина» і низка інших речей), К. Данькевича (балет «Лілея»), М. Вериківського (опери «Сотник» і «Наймичка», великий твір для баса з оркестром «Чернець»), Г. Майбороду (симфонічна поема на шевченківську тему, Г. Жуковського (опера «Марина»), Б. Лятошинського (хорові і сольні співи), А. Штогаренка, Ю. Мейтуса (опера «Гайдамаки», здається, незакінчена), С. Людкевича («Кавказ»), Коломійця (гопак из «Чернеця»), Прекрасну сюїту на шевченківські слова дав і сучасний російський композитор В. А. Золотарьов.
Коли ми говоримо, що Шевченко – наш великий сучасник, то маємо на оці не тільки те, що оточує його могилу, «на горі над Дніпром» весь радянський народ, не тільки те, що з дня на день зростає коло уважних і шанобливих читачів його, а й те, що називано колись «пророцтвами» поета. Розуміється, слово «пророцтво» беремо ми умовно, жодної містики в тих «пророцтвах» не вбачаючи. Справа в тому, що Шевченко був не тільки геніальний мистецтвом слова, а й великим мислителем, чиє око бачило на багато-багато літ уперед. Це і давало йому змогу провіщати, що в майбутньому
…врага не буде, супостата.
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Коли перекласти це на прозаїчну мову, то вийде: настане час, коли не буде гнобителів і гноблених.
Цікаво, між іншим, відзначити: віра у майбутнє торжество «правди на землі» у Шевченка з роками, незважаючи на тяжкі муки, яких він зазнавав, дедалі зростала. Коли замолоду і властива була йому якась віра у «золотий вік» у минулому, то пізніше вона рішуче змінилася вірою в «золотий вік» у майбутньому – у золотий вік, який настане, коли остаточно повалений буде старий лад.
Чи буде правда між людьми?
Повинна буть, бо сонце встане
І осквернену землю спалить!
Цю віру в нездужалому, змученому поетові підтримували, звичайно, друзі його останніх літ – Чернишевський та його однодумці.
У наші дні звучить, ніби сьогодні складене, закінчення поезії «Радуйся, ниво неполитая»:
Оживуть степи, озера,
І не верстовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться; і не найдуть
Шляхів тих владики.
А раби тими шляхами
Без гвалту і крику
Позіходяться докупи,
Раді та веселі.
І пустиню опанують
Веселії села.
1939 – 1953 рр.178
В. А. Симоненко про свого «батька й вчителя»
Великий син українського народу Тарас Григорович Шевченко завжди з нами. Ці почуття висловив – на думку Олеся Терентійовича Гончара – «витязь молодої української поезії» Василь Андрійович Симоненко:
У росяні вінки заплетені суцвіття
До ніг тобі, титане, кладемо,
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття.
Тебе своїм сучасником звемо179.
Недовго прожив цей надзвичайно талановитий непересічний поет, але він постійно відчував закономірний свій та його колег зв’язок із батьком Шевченком – звитяжним і, особливо, невмирущим поетом – виразником заповітних прагнень українського народу, його найбільшим сином-велетнем:
Скільки в тебе очей,
Скільки рук і мозолів,
Скільки крапель в Дніпрі
І у небі зірок.
Ти не падав од вітру,
З біди не безволів.
Не насунув на душу
Ганьби козирок.
Не шукав я до тебе
Ні стежки, ні броду,
Бо від тебе узбіччям
Ніколи не брів, —
Я для тебе горів,
Український народе,
Тільки, мабуть,
Не дуже яскраво
Горів.
Тільки, мабуть, не міг,
Як болід, спалахнути,
Щоб осяяти думкою
Твій небозвід,
Щоб устать, ніби зірка,
Сіянням окута
Твоїх подвигів гордих
Й незлічених бід.
Скромна праця моя —
То не пишна окраса.
Але в тому, їй-богу,
Не бачу біди —
Щось у мене було
І від батька Тараса,
І від прадіда Сковороди.
Не шукаю до тебе
Ні стежки, ні броду —
Ти у грудях моїх,
У чолі і руках.
Упаду
