На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори - Борис Дмитрович Антоненко-Давидович
На щастя, зберігся за кордоном у добрих людей, за що їм безмежна вдячність, і початок спогадів, лиш у стислому, усному викладі, який Борис Дмитрович за життя записав на магнітофонну стрічку, заповівши надрукувати цей матеріал після його смерті. Ніби передчував світлої пам’яті письменник, яка це буде неоціненна компенсація втраченого…
Тож у такій повноті багаторічна праця одного з найвидатніших українців XX століття, здолавши підступні, складні роздоріжжя, виходить завдяки видавництву «Смолоскип» на битий шлях, що веде у широкий світ, — до сердець вдячних читачів.
Борис Тимошенко
На шляхах і роздоріжжях
Спогади
Коли я вчився[4], ще за царату, в 7–8 класах Охтирської гімназії, серед інших предметів у нас був «воєнний строй» (проходили основи військової муштри, стрільби). В разі війни нам повинні були дати чин прапорщика. Ось така була моя військова освіта.
У 1917 році я вступив до природничого відділу фізико-матема-тичного факультету Харківського університету. Прізвище моє тоді було Давидів.
Березневу революцію народ зустрів, як свято: скільки надій з’явилося! (Жовтнева — не те, не та реакція). Після березневої український національний рух почав відроджуватися. Новостворена Центральна Рада проголосила українську національну маніфестацію. На майдан Хмельницького вийшли тисячі людей під жовто-блакитними прапорами. Була тут і частина трупи Садовського. Я був саме тоді в Охтирці, але чув про це і читав у газетах. Незабаром Центральна Рада перетворилася в парламент з різними партіями: там були російські есери, дві єврейські партії, навіть більшовицька фракція.
З вересня 1917 р. почалося моє навчання на першому курсі Харківського університету. А на початку квітня 1918 р. до Харкова зайшла частина альянсу — німці і війська Центральної Ради в особі 2-го Запорізького полку на чолі з полковником Болбачаном (в «Днях Турбиных» його виведено під прізвищем Болботун). Я кинув студії і вступив до полку. Батько мій був у війську, десь в Естонії. Мати залишилась вдома одна, вона не знала навіть про мій вчинок. Я хотів боронити Україну, хоч і не мав потягу до воєнної справи. Наш курінь розташувався в приміщенні жіночої гімназії. Знову почалася муштра, тільки українською мовою. Рій мав у своєму складі 10 чоловік, чота — 20, сотня -100 чоловік. Крім того, ройовий вважав за потрібне нас трохи просвітити, бо люд був різний — студенти, робітники. Казав, що Центральна Рада обіцяє тим, хто у війську, дати землі більше, ніж іншим. За службу ми одержували платню, за участь в бою платили окремо. Не подобалась мені ота платня — не за гроші я йшов служити. Постачання було добре, бо багато чого лишилося від царської армії. Морока була одна — де дістати сіру смушкову шапку з червоним шликом?
Через тиждень полк Болбачана пройшов через Харків церемоніяльним маршем. Приймав парад генерал Натіев, осетин. Рушили на південь. Сотник Борис Гоженко, який скінчив Кам’янець-По-дільську гімназію і прагнув вступити до університету, дізнавшись, що я там учився, поклав мене в поїзді коло себе і розпитував про університет. Доїхали до станції Лозової, де вже були німці. Звідти повернули в Крим (з Кримом питання було спірне: німці віддавали його Україні, а більшовики казали, що там татари). Тут німців не було. На великих станціях зупинялися — церемонійні марші, огляди козацьких сил. Болбачан показував українське військо місцевій людності. Жінки і діти виходили назустріч. Перекупки не хотіли брати гроші за продукти. Проїжджали через одну німецьку колонію. Місцеві жителі привели якогось «більшовика», щоб «військо його судило», — несимпатичного грека з перснями. Сотник скомандував розстріляти.
Доїхали до станції Мелітополь. І раптом — що таке? Бачимо триколірний прапор: білий, червоний, синій — прапор білої гвардії. Виявляється, на день раніше перетнув нам дорогу загін генерала Щербачова, який ішов на злуку з генералом Денікіним. Козаки повискакували з вагонів, вивісили жовто-блакитний. З’явилася делегація від Щербачова до Болбачана: «Для чого нам ворогувати? У нас спільний ворог — більшовики. Завтра вранці ми покидаємо станцію, і ви берете владу на себе».
Викликає мене сотник:
— Пане Давидів! Вас кличе полковник Болбачан!
Полковник із своїм штабом перебував у першокласному вагоні цього ж ешелону. Доповідаю йому:
— Козак першого куреня першої сотні Давидів!
— Ви студент?
— Так!
— Так от, я роблю вас комендантом станції Мелітополь.
— Але ж я не старшина, а рядовик, і не знаю обов’язків коменданта.
— А зараз старшина на вагу золота. На Чонгарському мосту точаться бої… А любов до України підкаже вам ваші обов’язки. Видати пану Давидову нову шинелю, шаблю і наган! Ідіть до російського коменданта станції приймати від нього комендатуру.
Іду. Мені неповних дев’ятнадцять років. Походжає поручик. Глянув на мене, здає телеграф (система Бодо, Морзе).
Кажу:
— Давайте опис.
— Я принимал от большевиков без описи…
Через годину ешелон відходить. Я залишаюся один — представник війська Центральної Ради, всієї України. Зайшов начальник станції, просить, щоб пан комендант дав дозвіл на відхід поїзда на північ, на пропуск громадян.
Спати ліг на дерев’яній канапі, під голову — шапку, накривсь шинелею.
На другий день повалили прохачі: двірники питались за мітли; одна жінка просила, щоб розстріляли її чоловіка-більшовика, та ін. З’явився кореспондент «Мелітопольського листка» брати інтерв’ю про становище на фронті. Я із знанням справи йому розказав, що наші війська підійшли до Чонгарського мосту і немає сумніву, що після запеклих боїв ми звільнимо землю від більшовиків.
Серед дня прийшли двоє: один вертлявий, другий — опецькуватий.
Рекомендуються:
— Городской голова и представитель земства. Приглашаем вас на банкет по поводу освобождения Мелитополя от большевиков.
Який я не був сопливий, але тримався з гідністю, говорю з ними тільки українською мовою. Прийняв запрошення.
— Мы пришлем извозчика. Банкет будет в ресторане гостиницы.
Увечері приїхав візник у циліндрі. Я при повному параді, тобто з шаблею, сідаю. Проїхали тих кілометрів два, що відділяли станцію від міста. Біля готелю кидаються мене зустрічати:
— Вот они! Господин товарищ комендант…
Ведуть до залу. Я думаю: «Тут, звичайно, чужі мені люди — міщани, буржуазія. Головне — триматися гідно, адже я представник української армії». Садять посередині, на почесному місці. Питають, як я дивлюся на те, щоб випити. Потім об’явили:
— Украинская власть в лице
