На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори - Борис Дмитрович Антоненко-Давидович
А все ж диво сталося! Не пригадую вже точно коли, певне, це було під кінець цього ж 1994 року, до мене на нову квартиру подзвонила Ярина, і я зрозумів, що сталося щось надзвичайне, бо ми з нею після розлуки спілкувалися лиш у виняткових випадках. Справді, молодша донька Антоненка-Давидовича повідомила, що до неї на роботу (працювала вона тоді директором видавництва імені Олени Теліги) заходив загадковий чоловік, що назвав себе посередником від хлопців, які мають твори її батька. І показав машинопис з правками рукою Антоненка-Давидовича. Далі похвалився, що вони мають «Сибірські новели», «Тюремні вірші», ну й багато інших творів в рукописах та машинописах. Зрозуміло, за ці твори вони хочуть певну плату… Ярина одразу ж поцікавилася в «посередника», чи його «хлопці» не мають батькових спогадів. Відповідь була невиразною. Тоді Ярина сказала, що названі ним твори вже друковані, тому вони її мало цікавлять,#хоча на все те треба було б глянути. А от якщо «хлопці» мають батькові спогади, ось тоді й будемо говорити…
Вислухавши загадкову новину, я одразу засумнівався, бо як може зберегтися те, що знищено. Тут можлива підробка, фальсифікація. Тож настійно попрохав: коли посередник об’явиться з батьковими спогадами, я хотів би на них глянути. Ярина зі мною погодилася й пообіцяла, що про все мені одразу повідомить. І ось нотатка в моєму щоденнику від 10 лютого 1995 року:
Від «хлопців» звернувся посередник до Ярини, показав «Післяслово» батькових спогадів, зажадавши за всі спогади три тисячі доларів. Ярина звернулася до мене за порадою: «Що робити?» — «Якщо вони мають повністю спогади, тоді варто поторгуватися…» — відповів їй і попрохав, щоб цю загадкову справу доручила мені. Вона дала згоду.
9 березня 1995 року. Щойно мені зателефонувала загадкова особа. Чоловічий голос, правильна українська мова, ледь помітні нюанси. Я їх уже давно чув, уже вони мені знайомі, ці нюанси у мові, оця тепер так мало вживана клична форма звертання, оця натренована чемність…
— Борисе Олексійовичу, я за порадою Ярини Борисівни…
Справді, це він — «посередник»… І хвилююсь, і тішуся…
— Я відносно спогадів. Ярина Борисівна поставила умову, щоб тільки до вас звертатися.
— Гаразд. Але ви маєте спогади повністю? Від початку до кінця?
— Так…
— Найголовніше, я мушу переконатися у справжності спогадів…
— Розумію… Треба зустрітись.
Домовилися зустрітися о 16 годині наступного вівторка в Ярининому офісі у видавництві імені Олени Теліги.
11 березня 1995 року. Зустрічався з Юрком Огульчанським. Побачилися у Володимирському соборі. Зустріч із цим тестевим приятелем мені була вкрай потрібна. Адже саме в нього було вилучено спогади. Правда, лиш продовження. Початок, — про що раніше Огульчанський мені розповідав, — вдалося передати приятелеві, який відвіз «крамольний доробок небезпечного антирадянщика» в рідне село до матері. Разом і закопали у сараї дбайливо загорнуту у целофан течку. Матір син попередив, щоб про схованку ніде не проговорилась, бо тоді його, сина, чекатимуть тяжкі прикрощі або й ув’язнення. Минули роки. Померла мати. Прийшли кращі часи. Юрій Огульчанський нагадав приятелеві про заховані спогади. На жаль, течки на тому місці, де її було закопано, не виявилося. Мати її або переховала, а скоріше всього, зі страху за сина, комуніста й начальника, просто спалила, бо де тільки син той пакунок зі спогадами не шукав, але його нема.
Із собору ми з Огульчанським пішли в Ботанічний сад. Розповідаючи про зустріч Ярини із «зв 'язковим від хлопців», який показував машинописи й рукописи батькових творів, пропонуючи їх викупити, про дзвінок до мене, про те, як я запитав, чи всі є спогади — від гіочатку до кінця, і про те, як мені було дано ствердну відповідь, — я пильно придивлявся до виразу обличчя Ю. О. Його подив був щирим: «Звідки в них початок?» Потім розмірковував, — а може, землячок із переляку одразу й відніс спогади в КДБ? Може, кадебісти знали, кому Ю. О. віддав спогади на сховок іпритисли керівного товариша?.. А може, побували і в рідному селі й «розкололи» його матір… Одне слово, багато було «може»…
Сьогодні увечері Ю. О. поїхав розшукати свого приятеля й розпитати про загадкову його поведінку. А я тим часом дістав із валізи, де зберігається архів Б. А.-Д., копії протоколів обшуків, мав копію протоколу обшуку і в Ю. О., і вже вкотре заходився ці документи вивчати, зосередившись на записах, що стосувалися вилучених спогадів… І знову поставали нові загадки…
15 березня 1995 року. Зустрічі вчора у видавництві Олени Теліги не відбулося: загадкова особа не з’явилася. Невже щось насторожило чи якась інша причина?
Минали місяці за місяцями, і я терпляче чекав: коли спогади насправді є, то теперішні їхні власники таки обізвуться. Але друзі Бориса Дмитровича й далі турбували СБУ, вимагаючи повернути спогади. І ось моя нотатка у щоденнику від 1 квітня 1996 року.
У п’ятницю 29 березня 1996 року побував у СБУ. Запросив для розмови Кулаківський Петро Карпович. З ним був (а зустріч відбувалася у кімнаті приймального корпусу) Гончар Андрій Максимович. Обидва полковники, і, як я зрозумів, обидва працівники архівного відділу своєї установи. Привід запросин: Володимир Сіренко — поет із Дніпропетровщини, який по-синівськи любив Бориса Дмитровича, — звернувся в СБУ із клопотанням про повернення спогадів Б. А.-Д. Полковники в один голос мені пояснювали, що спогадів у них нема. Я визначаю собі лінію поведінки. Спершу підкреслив, що і Сіренко, й інші люди клопочуться про спогади з власної ініціативи, мого впливу тут нема. І зупинити прагнення шанувальників А.-Д. немає змоги, поки питання зі спогадами не вирішиться позитивно. Бо відтоді, як 89-го року на клопотання громадськості було офіційно в КДБ повідомлено, що спогади
