На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори - Борис Дмитрович Антоненко-Давидович
Та спершу найвища нагорода за всі старання — право бути першим читачем порятованих спогадів «На шляхах і роздоріжжях». І хоч вони без початку, та й перше речення теж без початку, але вже через кілька рядків відчуваєш, як тебе полонить живе добірне українське слово Бориса Антоненка-Давидовича, як все глибше й глибше з кожною прочитаною сторінкою поринаєш у намальований ним світ, як разом з оповідачем ідеш небезпечними шляхами, поринаєш у вир війни, ідеш у смертельні атаки, стаєш свідком зустрічей з відомими особистостями, учасником історичних подій…
І хоч спогади охоплюють короткий відтинок — завершальний період боротьби за Українську Народну Республіку, — але в баченні, в осмисленні автором цих кількох драматичних місяців змагань за українську державність виразно постають всі складнощі й суперечності всієї нашої історії. Пережите, побачене відтворено так правдиво й аналітично, що спогади письменника набувають ваги програмних настанов для наступних поколінь. «Я перегортав сторінки своєї пам’яті, — напише автор у «Післяслові» — не для того, щоб паплюжити наші змагання тих незабутніх літ, а щоб у майбутньому, коли ще раз усміхнеться доля (а це конче буде колись!), не повторювати тих помилок і хиб, що привели нас до катастрофи. Хай те, що промайнуло трагічною жарптицею над нашою землею в перші роки великої революції, вдруге повториться не як фарс, а як упевнений чин, перевірений попередніми поразками»…
Тепер, ощасливлений першим прочитанням, коли цілковито збагнув, який духовний скарб України поталанило порятувати, я розгадав давній свій подив: чому КДБ за цими спогадами полювало з неймовірною собачою спритністю й лисячою підступністю. Мене в спогадах по-особливому вразили слова, які почув київський студент Борис Давидів від добре освіченого й спостережливого старшини: «Людям за короткий час, коли вони побачили, що то є більшовицький соціалізм, ненависне все, що про нього нагадує. Я належу до партії українських соціал-революціонерів і з сумом констатую, що люди гидують тепер навіть словом «соціалізм» — так його спаплюжили більшовики…»
Так, спогади Бориса ‘Антоненка-Давидовича «На шляхах і роздоріжжях» — це не тільки неупереджене, чесне дослідження письменника й мислителя, а й вирок системі, яка за свій політичний ідеал мала давно збанкрутілий більшовизм. Це й було центральною темою домашньої лектури, якою гостинний господар, починаючи від 1957 року, коли повернувся з двадця-тидвохрічної неволі до Києва, майже щодень «частував» спраглих правди молодих українських патріотів, запалюючи їх до опору й дії, до втілення в життя мети — незалежної української державності. Старання народного професора були не марними: число нових борців щороку більшало, опір їхній дужчав… Тож можна зрозуміти страх і підступність кадебістських церберів імперії, і те, що спогади знищуються як такі, що «не мають історичної та матеріальної цінності», теж характерне для сваволі й беззаконня радянських органів держбезпеки. Але з цієї блюзнірської лжі випливає ще більша неправда: в акті зазначено, що знищено 360 сторінок матеріалів. Всього 360! А де решта? Адже за протоколами обшуків у Б. Антоненка-Давидовича та Ю. Огульчанського творів, критичних праць, спогадальних досліджень опального письменника вилучено щонайменше втричі більше. Цих двох третин в архівах органів нема, спадкоємниці їх не повернули, то де ж вони? Виходить, що в загадкових «колекціонерів». Але яких, скільки їх, і які ще національні скарби вони мають? Певне ж, не тільки з доробку нездоланого козака.
Згадалася мені розповідь Бориса Дмитровича, котру я записав на магнітофон і свого часу опублікував, як його на початку 1935 року було арештовано, як слідчий Проскуряков, щоб розм’якшити серце неподатливого в’язня, піддобрювався, дозволив йому досі заборонені листування та передачі. Запитав також, чи не хотів би він щось цікавого почитати. Письменник, зрозуміло, за гратами стужився за книгами, але де їх тут узяти. «Так я вам зі своєї бібліотеки принесу», — пообіцяв слідчий і таки приніс. Зрадів арештований, бо ж тримав у руках захопливий роман Анатоля Франса «Боги жадають». Та коли розгорнув, то побачив екслібрис «Валер’ян Поліщук», що свідчив — книжка є власністю письменника, якого теж було раніше арештовано, зрозуміло, з попереднім обшуком на квартирі.
Виходить, ще в 30-х роках в органах державної безпеки, що покликані були нещадно боротися з порушниками радянських законів, уже процвітало найогидніше беззаконня — мародерство. Все найцінніше з конфіскованих книжок, творів, праць репресованих письменників «лицарі честі» присвоювали собі. А щоб замести сліди, бо ж конфісковане фіксувалося у відповідних протоколах, треба було знайти причину, щоб присвоєному, краденому винести «смертний вирок», як оце й сталося уже у 70-80-х роках з арештованими творами, матеріалами, книжками Бориса Антоненка-Дави-довича.
Немає вже імперської влади, постала нова державна Україна, немає й КДБ, а є СБУ, та невже залишилися традиції минулого? Бо як тоді розцінити факт, що вже ліквідовано й акт про знищення вилучень під час обшуку в Б. Д. Антоненка-Давидовича, бо, мовляв, цьому акту вийшов термін зберігання. Про цей факт мене особисто, повторюю, було повідомлено в приймальній СБУ на зустрічі 29 березня 1996 року. Що це? Невже таки знову звичайне замітання слідів діяльності «колекціонерів»? Чи кругова порука? Бо на підставі яких законів навіть актам, які засвідчують, де поділася власність громадянина, виходить термін зберігання? Невже наші закони такі й досі антигуманні чи безпорадні? Чи це традиційний обман громадянина, зневага до його людської гідності, такі характерні для найзапекліших ворогів самостійності України, радянських чекістів? Хто відповість на ці запитання?.. Поки що відповідає сам Борис Антоненко-Давидович у своїх воскреслих спогадах: «Я не толстовець, що не противиться злу, але я певен, що не доведе до добра наслідування найгірших рис своїх супротивників. За що ж тоді боротися й важити своїм життям? Адже зло, навіть під українським національним прапором, виголошене українською мовою, все ж лишається злом…»
Справді, чи не тому й досі наше українське суспільство стоїть на економічному, політичному, духовному роздоріжжі, що і досі не вийшло на битий шлях національного розквіту, адже ми вповні не черпаємо з наших духовних святинь, бо вони перебувають не в архівах відповідних установ чи музеїв, куди був би доступ усім зацікавленим, які б вивчали неоціненні свідчення про складні часи і писали правдивіші, глибші
