Її ім’я було Татьяна - Віктор Суворов

У серпні 1936 року Ксанті отримав посаду радника (насправді командира) 14-го корпусу республіканської армії Іспанії. Корпус тільки слід було сформувати. Це був перший у світі диверсійний корпус. Мамсуров його створив й успішно ним керував.

За організацію та проведення одночасного раптового масованого удару диверсійних груп по аеродромах італійської та німецької авіацій майор Мамсуров отримав звання полковника (звання підполковника в Червоній Армії було введено пізніше), був удостоєний ордена Леніна, який з моменту запровадження офіційно вважали вищою нагородою Радянського Союзу, і в ті часи цінували особливо високо.

Ернест Хемінгуей особисто знав македонця Ксанті, використовував його образ як прототип одного з героїв роману «По кому подзвін», не підозрюючи, що це майор радянської військової розвідки.

У 1938–41 роках полковник Мамсуров — начальник відділу «А» (з 1940 року — 5-й відділ) Розвідувального управління Генерального штабу Червоної Армії.

У травні 1941 року до Білорусії було перекинуто численні групи диверсантів-інтернаціоналістів: німців, поляків, французів, іспанців. Мамсуров на чолі оперативної групи Генерального штабу перебував у районі Бреста й Барановичів. Він мав керувати перекиданням диверсійних груп у німецький тил і їх керівництвом.

Гітлер зірвав ці плани. На диверсантів-інтернаціоналістів можна було б покластися, якби Червона Армія успішно наступала. Але в обставинах загального розвалу, паніки й утечі надійність найманців викликала сумніви. Тому масове засилання було скасовано.

4 липня 1941 року полковник Мамсуров за наказом Сталіна особисто брав участь в арешті командувача військами Західного фронту генерала армії Д. Г. Павлова, на якого звалили провину за розгром та за наказом з Кремля обмовили й розстріляли.

10 липня 1941 року Мамсурова призначено начальником розвідувального відділу штабу Головного командування Західного напрямку. У серпні — начальником особливої оперативної групи Розвідувального управління Генерального штабу, яка займалася закиданням розвідувальних і диверсійних груп у тил супротивника (уже не інтернаціоналістів, а радянських громадян), а разом й організацією партизанського руху на Західному, Північно-Західному та Ленінградському фронтах.

Із січня 1942 року полковник Мамсуров за особистим проханням відправлений на фронт. Там командував кавалерійською дивізією, був заступником командира 7-го кавалерійського корпусу. Із серпня 1942 року — начальник Південного штабу партизанського руху.

З листопада 1942 року — начальник оперативного відділу (планування бойових дій) Центрального штабу партизанського руху.

13 листопада 1943 року отримує звання генерал-майора та посаду заступника начальника 2-го управління ГРУ.

Того самого року на особисте прохання повертається на фронт, отримує під командування 2-гу гвардійську Кримську ордена Леніна двічі Червонопрапорну ордена Богдана Хмельницького кавалерійську дивізію, якою командував до кінця війни. За успішне проведення низки зухвалих рейдів у тилах ворога був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. На Параді Перемоги командував батальйоном зведеного полку 1-го Українського фронту.

Після війни генерал-майор Мамсуров закінчив Академію Генерального штабу і був призначений командиром 27-ї механізованої дивізії 38-ї армії Прикарпатського військового округу, далі — командиром 27-го стрілецького корпусу 13-ї армії того самого округу.

3 серпня 1953 року Мамсуров отримав звання генерал-лейтенанта. У вересні 1954 року генерал-лейтенант Мамсуров під час навчань на Тоцькому полігоні виконував обов’язки начальника розвідки фронту «східних».

1955 року призначений командувачем 38-ї армії Прикарпатського військового округу.

Розділ 20

1

Навчання на Тоцькому полігоні мали наслідки не тільки для Радянського Союзу. Рівно за сім місяців, 14 травня 1955 року, було ухвалено Варшавський договір. Його підписали Радянський Союз, Польща, НДР, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія та Албанія.

Буржуї створили агресивний блок НАТО 1949 року, а ми свій оборонний союз тільки 1955 року. Ось він — показник миролюбності.

Це не все: укладаючи Варшавський договір, наші вожді відразу оголосили, що готові будь-якої миті розпустити Варшавський договір, якщо буржуї розпустять НАТО. Це ще один показник миролюбності: ми от готові розпустити свій військовий союз, а от кляті буржуї не погоджуються на такий крок. Хто ж із нас агресор?

Створення Варшавського договору було зумовлено тим, що тоді Західна Німеччина вступила у НАТО, а ми у відповідь на це...

Не уникнути запитання: навіщо чекали так довго?

Адже дивно: ми створюємо свій оборонний союз у відповідь на вступ до НАТО ще однієї країни. Хоча логічно було б створити наш оборонний союз не у відповідь на посилення НАТО 1955 року, а у відповідь на його створення 1949 року.

У чому ж справа?

А в тому, що ні 1949 року, ні пізніше товаришу Сталіну жоден Варшавський договір був зовсім не потрібний.

Пояснюю на прикладі Польщі, у столиці якої було підписано пакт.

2

13 червня 1939 року районні й обласні військкомати Радянського Союзу отримали вказівку повернути під прапори Червоної Армії резервістів фінської національності й усіх їх направити до Ленінградського військового округу.

23 серпня 1939 року Сталін і Гітлер руками Молотова й Ріббентропа поділили Польщу. 1 вересня Німеччина напала на Польщу, узявши на себе відповідальність за початок Другої світової війни. 17 вересня на територію Польщі вступили частини Червоної Армії.

11 листопада 1939 року Народний комісар оборони СРСР Маршал Радянського Союзу Ворошилов підписав наказ про створення в складі Червоної Армії 106-ї стрілецької дивізії. Дивізія як дивізія. Іще одна. Щоправда, не така, як решта. Дивізія комплектувалася фінами і карелами, яких ще з червня стали призивати до Червоної Армії та збирати в районі Ленінграда. Керівний склад нової 106-ї дивізії через брак командирів зазначених національностей комплектували не тільки фінами та карелами, а й росіянами.

23 листопада 1939 року на базі 106 стрілецької дивізії почалося формування фінського корпусу. Командир корпусу — комдив Червоної Армії Аксель Мойсейович Анттіла. Комісар корпусу — бригадний комісар Філіп Іванович Єгоров. Начальник штабу — комбриг Федір Миколайович Романов.

Корпус мав стати ядром армії ФДР — Фінляндської Демократичної Республіки.

Республіки такої ще не було, але товариш Сталін уже підготував для неї уряд, каральні органи та збройні сили.

Головою уряду ФДР та міністром закордонних справ товариш Сталін поставив секретаря Виконкому Комінтерну товариша Отто Вільгельмовича Куусінена.

Посаду Міністра внутрішніх справ ФДР обійняв товариш Туурі Лехен.

У 1925–1926 роках товариш Лехен під агентурним псевдонімом Лангер нелегально працював у Німеччині, готував збройне повстання пролетаріату не лише Німеччини, але й Чехословаччини та Австрії.

1927 року товариша Лехена було призначено начальником Центральної військово-політичної школи Комуністичного Інтернаціоналу. Школа готувала диверсантів із багатьох країн світу. Головний напрям підготовки — силове захоплення влади у разі виникнення сприятливих обставин.

У час громадянської війни в Іспанії товариш Лехен обіймав посаду начальника