Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм

уряду не годиться для того, щоб на її основі розпочинати перемовини. Того самого дня Conseil Suprême ухвалив надіслати до Фінляндії війська західних держав. Це дало урядові сподівання, що Швеція й Норвегія для уникнення інтервенції, яка могла втягнути їх у війну, активніше стануть на бік Фінляндії, а також що Совєтський Союз — якщо встоїть наша оборона — буде схильнішим почати мирні перемовини. Масований наступ ворога, розгорнутий 1 лютого, на той час був уже в повному розпалі.

Прем’єр-міністр Рюті й міністр закордонних справ Таннер 10 лютого відвідали мене в Ставці й отримали докладну інформацію про воєнне становище. Був присутній і генерал-майор Вальден, мій представник в уряді. Я наголосив на тому, якою тривожною є ситуація на перешийку внаслідок величезної переваги супротивника і його ураганного вогню, який не давав нашому війську ні хвилинки спочинку. Неспинна канонада день і ніч долинала до Ставки, розташованої за 160 кілометрів від фронту. Існувала небезпека, що в оборонців вичерпаються сили, та й боєприпасів лишилося мало.

Пани Рюті й Таннер зі свого боку розповіли про перемовини зі шведським урядом, який відхилив чергове наше прохання стосовно активної допомоги. Таннер описав свої розмови з послом СССР у Стокгольмі, мадам Коллонтай. З’ясувалося, що росіян особливо цікавило, як саме Фінляндія може задовольнити їхню вимогу про базу на вході до Фінської затоки. Сторони обговорювали різні альтернативи замість Ганко. Я зі свого боку порекомендував віддати острів Юссаре, який містився між Ганко й Порккалою вдалині від узбережжя. Завдяки цьому, як здавалося, зберігався шанс, хоча й мінімальний, на продовження перемовин.

Що стосується ухвали від 5 лютого, якою Conseil Suprême вирішив розпочати інтервенцію, на цей чинник теж треба було зважати, хоча на той час ми не знали подробиць. Хоч ця ініціатива нас потішила, існувало побоювання, що допомога не встигне надійти. А тому здавалося, що немає іншої ради, ніж далі вести перемовини з Кремлем.

Кілька днів по тому, 12 лютого, міністр закордонних справ повідомив, що отримав через Стокгольм частину вимог СССР. З’ясувалося, що Москва, попри все, наполягає на Ганко. Крім того, вона вимагала, щоб їй передали весь Карельський перешийок і терен на півночі від Ладозького озера.

13 лютого відбулася ще одна розмова між шведським урядом і міністром Таннером, який повторив наше прохання стосовно збройної допомоги. Відповідь полягала в тому, що не варто сподіватися на зміну позиції Швеції. Збройну діяльність важко здійснити технічно, і до того ж для неї потрібне схвалення риксдагу. Ба більше, такі дії могли спровокувати напад Німеччини на Швецію — подібні погрози вже лунали доволі неприховано.

Преса Швеції впродовж усієї війни з розумінням ставилася до фінляндських справ. Її кореспонденти у Фінляндії висвітлювали наші дражливі проблеми з тактом і симпатією. Тому було дуже неприємно й дивно, коли стокгольмська газета «Фолькетс даґ­блад політикен» 16 лютого 1940 року надрукувала демарш, висловлений у Стокгольмі фінляндським урядом, і негативну відповідь шведської сторони на «офіційне прохання Фінляндії надати допомогу». Ще більше прикрості ви́кликало те, що прем’єр-міністр Ганссон того самого дня поспішив оприлюднити комюніке, яке підтверджувало газетний допис. Крім того, міністерство закордонних справ і собі опублікувало схоже повідомлення. Важко зрозуміти, чому шведський уряд вважав, що він мусить зробити ті заяви, які і змістом, і формою послаблювали наші можливості досягнення прийнятного миру. Натомість у Москві вони, звичайно, викликали задоволення.

Три дні по тому було опубліковано відому, додану до урядового протоколу заяву короля Ґустава[27]. Якщо я правильно поінформований, причиною цього заходу було бажання короля пом’якшити тон зазначених комюніке, які, мабуть, стали для нього сюрпризом. Заява короля, яку він сформулював разом із наступником престолу й принцом Ґуставом Адольфом, була пройнята захопленням і симпатією до нашої країни, але, звичайно, не могла зарадити вже заподіяній шкоді.

Зустріч у Копенгагені 25 лютого між міністрами закордонних справ Швеції, Норвегії й Данії лише ще більше увиразнила нашу ізоляцію. Як виявилося, міністри не могли сформулювати своє комюніке так, щоб у ньому йшлося про підтримку Фінляндії. Їхнє «сподівання на те, що конфлікт якомога швидше буде розв’язано мирним шляхом, зі збереженням незалежності Фінляндії» нічогісінько не важило для Совєтського Союзу.

Тим часом з Парижа й Лондона надійшли докладніші відомості про згадану вище ухвалу Conseil Suprême від 5 лютого. Скидалося на те, що вона стала підсумком компромісу. Англія до того часу гальмувала плани інтервенції. За словами прем’єр-міністра Даладьє, через слабку готовість до війни імперія воліла відкласти здійснення задумів на рік. Франція, своєю чергою, полишила ідею операції проти Петсамо (цей задум містився в ухвалі і мав стати одним із пізніших заходів, залежно від розвитку ситуації). Тепер було наголошено на тому, що допоміжна експедиція в середині березня десантується в районі Нарвіка, звідки її скерують до Фінляндії. Операцією мали керувати британці.

Приблизно 20 лютого я прийняв у Ставці британського генерала Лінґа й полковника Ґаневаля. Останній саме повернувся з Парижа й переказав вітання від французького головнокомандувача генерала Ґамелена. Той повідомляв, що вважає становище Фінляндії безнадійним, та якщо вдасться домогтися допомоги західних держав, наша країна має шанс важкою боротьбою і з великими стражданнями досягти задовільної розв’язки. Однак ні Лінґ, ні Ґаневаль не могли надати мені детальнішої й точнішої інформації про кількісний склад підмоги, час її виправи, сподівання на те, що Швеція й Норвегія погодяться на її транзит, і про інші деталі, пов’язані з експедицією. Утім вони натякнули, що контрзаходи Німеччини у Швеції та Норвегії заблокують уже перші ешелони, тож допомога Фінляндії відійде на другий план.

Втягування Швеції й Норвегії у війну між великими державами було не в інтересах Фінляндії, адже в такому разі це перекрило б і західним державам, і Швеції шлях для постачання військових матеріалів. До того ж ми, можливо, втратили б шведсько-норвезький добровольчий корпус, який саме прямував на фронт. З огляду на загрозливу ситуацію на Карельському перешийку мені нічого не лишалося, як порадити урядові шукати компромісу з Кремлем. Уряд дізнався про мою позицію через генерал-майора Вальдена, який 22 лютого відвідав мене у Ставці.

21 лютого міністр закордонних справ звернувся до свого шведського колеги, міністра Ґюнтера, з проханням про посередництво. Відповідь з Москви надійшла два дні по тому. Як виявилося, мінімальні умови СССР полягали, крім передавання Ганко, ще й у відновленні «кордону Петра Великого», затвердженого 1721 року Ништадтським миром. Це означало віддати більшість Карельського перешийка з містами Виборг, Сортавала й Кякісалмі. Крім того, Москва вимагала укласти оборонний союз між СССР, Фінляндією й Естонією для захисту Фінської затоки. Умови стали суворішими.