Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький

 «До сильних світ належить!» – я свідомо часто повторюю в книзі цю його фразу, оскільки вона  постійно проходить рефреном самого Яцикового життя. Виправдання, вишукування пом'якшувальних обставин – це мова приречених на вічне аутсайдерство, мова тих, хто хоче мати за норму свій комплекс неповноцінності. Гуманізм буває всякий: розумний і нерозумний. Коли думаєш про благо нації, народу, мусиш керуватися принципами найефективнішого інвестування в науку. Щоб це справді давало найвищу користь. І в тому бачу практично послідовне втілення його концепції стратегії і тактики здобуття серйозної (на рівні світових еталонів) освіти українством.

Як мені здається, відмовити Яцик уміє не гірше, ніж погодитись підтримати. Не вмів би – теж не був би тим Яциком, якого знаємо. Промовистий у цьому розумінні епізод.

У Києві Яцик випадково познайомився з одним поетом. Уже, певно, й забув би про нього, оскільки обидва живуть у світах, які мають не дуже багато точок дотикання. Але якогось дня в номері готелю, де жив меценат, пролунав телефонний дзвінок. Поет пропонував зустрітися, щоб подарувати йому збірку віршів. Тільки для цього? Яцик був справді здивований. Чемно подякував, але сказав відверто, що та книжка навряд чи йому потрібна. Тепер, у свою чергу, здивувався поет, зауваживши (як я уявляю, з амбітним докором): ви ж, мовляв, її не читали, а таке кажете…

Яцик відповів щось у своєму дусі. Приміром: «Чи є щось у вашій книжці таке, на що я мав би витрачати час, аби навчитися, як раціонально провадити підприємство?»

Одне слово, відбувся імпровізований телефонний диспут, у якому обоє відстоювали свої погляди.

Поет (до речі, не перший, і не другий, і не третій в українській літературі) наполягав: ви повинні прочитати сповідь моєї душі!

Бізнесмен: я вам не нав'язую свою душу, то не нав'язуйте і мені свою.

Врешті Яцик запідозрив, що, мабуть, не лише задля цього зателефонував йому поет, і напрямки запитав: вам ЩОСЬ ОД мене потрібно? 

Меценат не помилився. Поет одразу ж виклав суть справи: його доньці треба вчитися за кордоном, але  вони вдвох іще не вирішили, що ж вона вивчатиме…

І Яцикові, певно, знову згадалося: «Учись, синку, абись не робив!»

Відповів поетові щось не до кінця дипломатичне. (Зрештою, докладніше всю ту історію описано в нарисі Олександра Руденка-Десняка «Дім далеко від дому», що друкувався на сторінках московського журналу «Дружба народов»).

Інколи він, видатний покровитель української науки, раптом може здивувати нищівними ескападами на адресу вчених, глузами з їхніх дипломів та ступенів. Здавалося б, це дуже нелогічно для людини, яка так опікується освітою своїх земляків і так вірить у силу науки.

Але нічого парадоксального в тому немає. Маючи справді гострий природний розум, Яцик уміє відразу ж розрізнити, хто є хто і що є що. Легко бачить, як людина затуляє науковими званнями елементарну недовченість, убозтво розуму, відсутність спраги до знань. Будь-який натяк на апломб («Ми – наукова еліта…») його насторожує.

У своїх оцінках служителів храму науки він непохитно стоїть на позиціях, які сформулював ще Артур Шопенгауер: «Для переважної більшості вчених їхня наука – засіб, а не мета. Тому вони ніколи не створять у ній чогось великого».

Реаліст і скептик у всьому, Петро Яцик лишається самим собою і коли йдеться про науку, яку він вважає однією з тих сил, що дають державам авторитет і визнання всього світу. Він надто добре зорієнтований у нашому стані справ, аби тішитись ілюзією, що українці йдуть в авангарді світової науки. Деякі – дуже романтично настроєні – люди захоплюються: до чого ж, мовляв, ми нині багаті на наукові кадри, тут у нас усе гаразд. І приколисують і себе, й усіх тією приємною українському серцю легендою. А цей незручний Яцик (бачте, немає для чоловіка ніяких авторитетів!) пише в газеті «Українське життя» від 1 лютого 1980 року те,  що він не втомлюється повторювати майже на кожному кроці: «Наша преса майже в кожному числі підкреслює наші  громадські успіхи. Тому що про неуспіхи негарно згадувати, то у громаді витворилася опінія однобічна (нездорова), що ми є дуже успішний, дуже освічений, дуже багатий нарід.

Для підтвердження уявних досягнень підводиться порівняння: «Ми маємо більше інтелігенції тепер, як колись у Львові». Таке твердження навіть виглядає правдивим, якщо не брати до уваги, що колись у цілому світі було менше освічених.

Правдою, одначе, лишається, що колись у Львові ми мали менше освічених у відношенні до інших народностей, бо нас не допускали до освіти, а тепер тут (у діаспорі. – М. С.) маємо менше освічених людей у порівнянні до інших не тому що нам бракує здібностей, а тому що ми не стимулюємо своїх дітей у здобуванні собі належного місця в суспільстві.

Будучи незагартованою у боротьбі за своє місце у своєму оточенні, наша молодь залишається позаду інших. Канадська і американська статистика… показують, що, коли інші народи мають 100 людей з укінченими університетами, українці мають 20-25.

У торгівлі й промислі там, де інші мають самостійних 100 підприємців, у нас буде 5 або й менше.

Беручи до уваги твердження, що «не може бути незалежний політично той, хто є залежний економічно», то, мабуть, багато більше користи для української справи було би, якби ми замість т. зв. політики скерували нашу громадську думку на здобуття самостійних професій, промислу і економії».

Це – одне з концептуальних Яцикових положень. Аналізуючи історію появи українців у Канаді (та, зрештою, і в інших країнах американського континенту), він побачив, що наші краяни найменш за все думали про науку й просвіту, бо впродовж перших десятиліть свого побутування там не мали для цього ніякої змоги. Вони освоювали прерії, обживали й окультурювали місця, в яких до них рідко ступала людська нога. Багато з них анітрохи не піклувалися й про навчання дітей та внуків. А тому й помітно відстали в цьому розумінні проти англійців, французів, німців. Так і створилася прикра дистанція. А дехто й сьогодні живе