Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні
Буенос-Айрес, Ліма і Мехіко так само, як і інші колоніальні великі міста, здійснювали функції регіональних столиць, що встановлювали зв’язки з Іспанією. Ця наднаціональна взаємодія зберігалася після здобуття незалежності й під час становлення сучасних держав. Великі міста-порти від початку ХХ століття були надзвичайно відкритими утвореннями, де локальні традиції змішувалися з культурними заходами, що походили з метрополій, з якими велася торгівля: з Іспанією, Францією та Великою Британією в містах, розташованих на Атлантичному узбережжі (Буенос-Айрес, Каракас, Гавана, Ріо-де-Жанейро – у двох останніх за плідної взаємодії з Африкою), та зі Сполученими Штатами і азійськими державами на Тихоокеанському узбережжі (Ліма і Панама). Ці міста можемо розглядати як попередників глобалізації, однак у межах колоніальної або імперської логіки, яка надавала перевагу зв’язкам з метрополією. До середини ХХ століття міська структура і значення проживання у цих великих латиноамериканських містах здебільшого зумовлювались їхнім значенням політичних, економічних і культурних центрів кожної держави. Натомість, Мехіко і Сан-Паулу зараз перетворює на глобальні міста не те, що вони є столицями регіонів, чи їхні зв’язки з державами-метрополіями, а те, що вони стали важливими центрами економічних і комунікаційних мереж світового масштабу.
Хоча від другої половини ХІХ століття до 1940-х років населення міста Мехіко збільшилося зі 185 до 3410 тисяч осіб, міська структура зберігала чотирикутний вигляд, встановлений у XVI столітті іспанськими конкістадорами. Життя міста організовувалося до останніх п’ятдесяти років на чітко обмеженій території, географічне, політичне і культурне ядро якої перебувало в історичному центрі, утвореному колоніальними будівлями ХІХ століття та деякими археологічними пам’ятками, які нагадують про доколоніальне минуле.
Держава впродовж усього згаданого періоду була головним актором у національному суспільстві й у житті міст. Вона створила націю, долаючи до певної міри розділення між індіанськими етносами та роз’єднаність регіонів країни, інтегруючи їх за допомогою системи залізниць, єдиного національного економічного ринку, єдиної системи освіти, заснованої на іспанізації, та політичної єдності з лише однією партією та центральним профспілковим синдикатом. Також цьому об’єднанню сприяли символічні блага: ремісництво, сучасні пластичні мистецтва та кінематограф сформували культурну спадщину, яка визначила іконографічний синтез нації. Цей перелік уявлень циркулював національними музеями і міжнародними ярмарками, гігантським громадським монументалізмом і фільмами, які пов’язували селянські традиції з новим сентиментальним міським вихованням. Відповідно до того, як населення концентрувалось у містах (10 відсотків мексиканців жило в них на початку століття, тоді як 70 відсотків мешкало в них через сім десятиліть), скупчувалася, особливо у столиці, де були освітні центри, музеї, візуальна монументалізація археологічних пам’яток і колоніальних будівель, збережених мексиканською державою за допомогою культурної політики, більш змістовної, ніж в інших латиноамериканських державах.
Як змінився громадський простір і способи проводити збори та взаємодіяти населення міста Мехіко з середини століття? Коли у 1950 році столиця охоплювала, переважно, адміністративні райони, які зараз є центральними: Беніто Хуарес, Куаутемок і Койоакан, життя було значною мірою активнішим у цих районах, існували трамваї, 22 тисячі кінних екіпажів, 60 тисяч автомобілів та 1700 автобусів, які перевозили мільйон пасажирів щодня (Hoy). Будь-який мешканець міг дістатись історичного центру пішки або за допомогою транспорту, подорожуючи не більше, ніж п’ять кілометрів. Невелика частина населення отримувала інформацію з преси, ще інші – з радіо, яке починало ставати масовим, багато відвідували кіно, танцювальні салони і парки. Не було ані телебачення, ані відео. Університет, книгарні й театри розташовувались у середмісті.
Від міських просторів до медійних мереж
Перехід від міста з трьома мільйонами мешканців до сучасного мегалополіса з 18 мільйонами спричинив інші зміни – демографічні, соціально-економічні, у сферах інформації та розваг, які отримали незначне відображення в культурній політиці. У поселеннях на півночі та на сході столиці промисловий розвиток не привів до створення музеїв, книгарень, залів для вистав, там є нечисленні парки й окремі місця для відпочинку. Лише радіо і телебачення, кориди і, починаючи від 1985 року, відеоклуби й окремі публічні бібліотеки запропонували, чим зайняти вільний час. Здебільшого саме у засобах масової комунікації розкривається для населення суспільний простір.
Що зазнало перерозподілу в міських просторах за останні двадцять років? Передусім комунікаційні мережі (преса, радіо, телебачення, відео, інформаційна сфера). Також бібліотеки, торговельні центри – деякі з яких включають культурну пропозицію – і в останню чергу багатозальні кінотеатри. Так само, як у Боготі, Каракасі й Сан-Паулу, у Мехіко масмедійні мережі набувають більшої ваги, ніж традиційні місця передавання інформації та уявлень про міське життя, і у деяких випадках пропонують нові різновиди зустрічей і отримання інформації: від спілкування через радіо і телебачення у «партисипативних» програмах або прямих телефонних лініях, до побачень у торговельних центрах, які частково заміщують попередні місця рандеву і прогулянок. Крім того, багато які з цих культурних пропозицій мають здатність пов’язувати великі сектори населення з макроурбаністичним досвідом інших країн. Відповідно, так само змінюється значення міста як публічного простору. Ці засоби масової комунікації сприяють більш швидкій взаємодії столиці не лише з життям держави, а й з транснаціональними благами та меседжами: мегалополіс як місце, в якому концентруються інформація та міжнародні видовища, філії великих іноземних крамниць, центри управління глобалізованими капіталами, інноваціями та уявленнями.
У Мехіко продовжують організовувати культурні події та локальні розваги, які приваблюють різні групи населення. Три мільйони прочан прибувають 12 грудня до Вільї[71] для вшанування Гваделупської Діви Марії, два мільйони відвідують Істапальяпу на Різдвяні свята, натовпи, які збираються у Сокало для політичних мітингів і на стадіонах для спортивних видовищ, є окремими типовими прикладами. Також продовжують проводити релігійні святкування на честь вшанування святих покровителів, танці в клубах і на вулицях народних поселень, як і інші локальні традиції, які не дають включати себе до індустріалізації культури. Велике місто продовжує вміщувати поселення, які зберігають місцеві звичаї та сільські свята, назви яких поєднують іспанський й індіанський компоненти, надаючи католицькому святому ім’я з мови науатль, одночасно з тим, як їхні мешканці пов’язують себе з сучасним містом у місцях своєї роботи і споживання; також продовжують існувати засновані у XVII–XVIII століттях райони з відносно автономним профілем, де відтворюється діяльність і святкування тих часів, які не виглядають несумісними з швидкісними транзитними автошляхами, що їх перетинають, і з надсучасними будівлями і технологіями, які транслюють постмодерністські уявлення. Деякі з останніх антропологічних досліджень, порівнюючи способи мешкання з уявленнями, які породжують різні зони міста, виявляють, що, в той час як мешканці поселень і районів відчувають «належність до», ті, хто перебуває на територіях сучасної забудови в котеджних містечках, кажуть «проживати в» (Portal, 1997).
Ця відмінність важлива. Однак слід визнати, як ми вже
