Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні

транснаціональними компаніями, зменшилася спроможність знімати кінострічки й обмежена продукція кінематографу підпорядкувалася комерційним критеріям міжнародного спільного виробництва? Безумовно, ці ринкові тенденції врівноважуються певною мірою регіональною адаптацією транснаціональних мереж (наприклад, виникненням філій MTV у Мексиці, Бразилії й Аргентині; створенням великих компаній з виробництва дисків). Також згадані зміни слід пов’язувати з новими тенденціями культурного споживання: більш космополітичними смаками, домінуванням комунікаційних індустрій над локальною культурою.

Усе це так само пов’язано зі згаданим вище фактом, що не лише змінився зміст національних столиць, але також відбулася переорієнтація зв’язків зі столицями Європи на Сполучені Штати. Те значення, яке Париж, Лондон і Мадрид мали за інших часів для всіх латино­американців, зараз мають для еліт Нью-Йорк, для середніх секторів суспільства Маямі та Лос-Анджелес. Велика кількість у цих містах митців й інтелектуалів та представників середніх і нижчих секторів суспільств нашого регіону – тобто іспаномовної публіки, що утворює ринок збуту, – як і активне спілкування між латиноамериканськими спільнотами «першого світу» та містами Латинської Америки, змушує розглядати їх як культурні латиноамериканські столиці (і не лише як престижні закордонні орієнтири). Маємо спитати себе під час реалізації міської та культурної політики, яким чином міжміська політика може сприяти міжкультурному знайомству і порозумінню. Декілька останніх програм, таких як мистецькі тижні Буенос-Айрес – Порто-Алегре, спільний Довірчий фонд культури Мексики та Сполучених Штатів, як і проголошення Федерального округу Мехіко «місцем прихистку» для письменників, які зазнають переслідувань, є ініціативами, які сприяють розвиткові цього напряму роботи.

Ця сукупність тенденцій, які розвиваються у різних напрямах та іноді викликають занепокоєння через суперечливість інтересів, змінює конфігурацію латиноамериканського культурного пейзажу. Це відбувається не лише у великих містах, однак саме у них – знову-таки – концентруються численні інновації. Тому вони є найкращою сценою для обмірковування змісту змін і викликів, які приносить для міських адміністрацій, приватних підприємств і незалежних асоціацій буревій глобалізації.

Хочу наостанок відзначити роль, яку відіграють деякі міста у концептуалізації глобального в уявленнях, котрі вони спричиняють. На відміну від літератури 1980-х – початку 1990-х років, ґрунтованої здебільшого за віссю протиставлення глобального локальному, сучасна бібліографія розглядає процес глобалізації в межах «трикутника, сформованого національною державою, глобальною економікою та стратегічними населеними пунктами» (Sassen, 1998: 15). До цього можна додати як четверту складову важливість транскордонних регіонів, де глобалізаційні тенденції набувають особливої форми, наприклад Тіхуана – Сан-Дієґо (Alegria, 1992; Herzog, 1990; Valenzuela, 1999) і на початковій стадії деяких ділянок кордону між Аргентиною та Бразилією.

За аналогією з кордонами численні міста – серед яких прикордонні – є сценами, де глобальне отримує прив’язку до просторового контексту, демонструє протистояння між глобалізацією та деглобалізацією, набуває форм, які відрізняють один кордон від іншого, одне мегамісто від іншого (Vita, 1999). Відповідно, хочу зробити два висновки. Перший – це методологічний висновок про те, що макросоціальні дослідження глобалізації, зазвичай економічні й комунікаційні, повинні зіставляти свої відкриття з тими місцями – містами і кордонами, – де глобальне взаємодіє з локальною історією та перемодельовується нею. Другий висновок є політичним: культурна діяльність, яку держава може розвивати за умов глобалізації, не обмежується культурними індустрія­ми і міжнародними організаціями; вона може досягати особливих результатів у стратегічних містах і на кордонах, де нації взаємодіють із глобальними процесами.

Глава 8. До питання культурних програм глобалізації

Як ми могли побачити, хоча глобалізація уявляється як об’єднання і взаємодія всіх держав, усіх підприємств і всіх споживачів, насправді це сегментований і нерівний процес.

Між суспільствами «центру» та елітами «периферії» інтенсифікується взаємна залежність. І ті, й ті отримують більш широкий доступ до більшої кількості благ і меседжів. Однак навіть у випадку цих привілейованих шарів суспільства варто відрізняти глобалізацію від процесів інтернаціоналізації та транснаціоналізації або просто регіональних об’єднань.

З причин географічної та історичної спорідненості або через відмінний доступ до економічних і технологічних ресурсів те, що ми визначаємо як глобалізацію, часто конкретизується як об’єднання за регіональною належністю або між історично пов’язаними країнами: азіати з азіатами, латиноамериканці з європейцями й американцями, американці з тими групами, які у віддалених країнах говорять англійською та поділяють їхній стиль життя. Культурна подібність і відмінність є важливими для того, щоб глобалізація охопила (чи ні) всю планету, щоб була циркулярною або просто тангенціальною.

Також зазначаємо, що деякі сфери виробництва і споживання більш придатні, ніж інші, для того, щоб глобалізація набувала більшою чи меншою мірою розширеного формату. Видавнича індустрія акумулює зусилля та взаємодії в лінгвістичних регіонах, тоді як кінематограф і телебачення, музика й інформагентства намагаються, щоб їхня продукція з більшою легкістю циркулювала по всьому світу за більш сприятливих умов. Мегалополіси та деякі середні міста (Маямі, Берлін, Барселона), суттєво глобалізовані мережі діяльності й інтенсивних міграційних і туристичних потоків простіше встановлюють зв’язок зі світовими мережами, однак навіть у них наявна дуалізація, яка залишає маргіналізованими широкі сектори суспільства.

Більш чи менш «об’єктивні» умови, за яких блага та меседжі розподіляються серед одних держав більше, ніж серед інших, діяльність, яка має більшою або меншою мірою планетарний масштаб, можуть бути впорядковані в схему, яку можна визначити як подвійна програма глобалізації.

а) Розповідь про глобалізацію, яка найчастіше повторюється, – та, що наратує про експансію постіндустріального капіталізму і масових комунікацій як про процес уніфікації і/або об’єднання виробничих підприємств, фінансових компаній, систем інформації та розваг. Волл-стрит, «Бундесбанк», «Бертельсманн», «Майкрософт», Голлівуд, CNN, MTV, «Сотбіс» і «Крістіс» могли б бути одними з головних створювачів цього наративу. Через уніфікацію економічних ринків і одночасне взаємне пов’язування фінансових потоків у всьому світі, продукування для всіх однакових новин і подібних розваг усюди поширилося переконання, що жодна країна не може існувати за правилами, відмінними від тих, які впорядковують світ-систему. Ця розповідь стала такою переконливою для багатьох суспільств тому, що насправді існують мондіалізовані банки, підприємства і неурядові організації, також споживацькі мережі, інтегровані як транснаціональні «спільноти» – користувачів кредитних карток і комп’ютерних послуг, глядачів кінофільмів, інформаційних програм і відеокліпів. Перетворена на ідеологію, на єдиний спосіб мислення, глобалізація – історичний процес – обернулася на глобалізм, тобто на нав’язування уніфікації ринків і обмеження ринку політичних розбіжностей і культурних відмінностей. Після підпорядкування цих двох сценаріїв відмінності одному єдиному економічному підходові політичне розчиняється та держава здається практично непотрібною. Культурна політика повинна поступитися комерціалізації символічного будь-якими естетичними претензіями та будь-яким визнанням відмінностей, які не могли б існувати між клієнтами. Виняткове або суперечне не можна розглядати інакше, ніж як таке, що не вкладається в торговельне впорядкування суспільного життя.

б) Водночас ця світова уніфікація матеріальних і символічних ринків є, як стверджує Лоуренс Ґроссберґ, «стратифікуючим механізмом», який не так стирає відмінності, як перевпорядковує їх з метою створення нових кордонів, менше пов’язаних