Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні

та з фахівцями з культурних досліджень. Десять років тому було новітнім стверджувати, що не можна говорити з позиції самодостатніх ідентичностей, і ми присвячували численні сторінки аналізові невпорядкованих змішань: індіанським ремісничим виробам у сучасних бутіках, фольклорним мелодіям, які стали хітами, гастрономічним і релігійним звичаям, які впродовж століть були локалізовані в одній країні та раптом поширилися на віддалені культури. Аналогічним чином митці дивували мультикультурними колажами, у той час як книжки та журнали збільшували кількість своїх читачів, демонструючи незвичні поєднання.

Зараз подив дуже зрідка вторгається до книгарень, конгресів з культурних досліджень або мистецьких бієнале. Новинки з’являються щороку на модних дефіле, кінопрем’єрах і в інформаційних інноваціях. Однак більша частина цих несподіванок є вимогою ринку, його потребою посилювати застарілість уже знайомого для збільшення продажів. Зрідка вони є результатом естетичних інновацій або досліджень. Навіть зростання бідності та нестабільності, рівень яких щодня збільшується, так само не сприяє оновленню наших поглядів щодо суспільства.

Чи в такому разі буде новизною для культурних і антропологічних досліджень говорити про неможливість подиву? Я вбачаю два підходи до вирішення цієї проблеми. З одного боку, культурні дослідження мають перетворитися на «реквієм» високої культури і на критику мас-медіа, розкриваючи меркантильні маніпуляції, завдяки яким вони привласнили управління новинами. З другого боку, мають з’явитися ті, хто обере підпорядковану позицію – підлеглість, постколоніальне становище, дискурси меншості – і запропонує сформувати з критичної позиції альтернативний світогляд.

Насправді обидва підходи мають попередників у особі тих, хто давно намагається знайти альтернативу для суперечностей сучасності. Прикриватися високою культурою для засудження меркантилізації, швидкості без глибини та невдячного знецінювання – це те, що практикувалося такими мислителями, я Теодор Адорно і Хосе Ортеґа-і-Ґассет, яких критикують через їхній аристократизм. З другого боку, претензія на знайдення в якомусь пригніченому секторі ключа до суперечностей капіталізму і колоніалізму має попередників у особі Джорджа Лукаша, який відвів робітничому класові привілейовану роль у епістемології й політиці, Франца Фанона та інших, які уявляли цього бунтівного актора в колоніальних країнах, і в численних лівих ідеологах і прогресивних лідерах, – мені видається зайвим наполягати на частковій невдачі цих діагнозів і наводити відоме спростування необґрунтованості їхніх теорій. Серед інших Уґо Ачуґар визначив те, що в цих напрямах досі залишається обміркувати їхніх попередників і обмеження в критичній думці Латинської Америки (Achugar, 1997).

Однією з причин того, що ці критичні погляди не вичерпуються повністю, є збереження баналізації культури та соціально-економічної експлуатації, проти чого виступають їхні автори. Останнє обличчя капіталізму – глобалізація – також піддається сумніву через нездійснення своїх інтеграційних обіцянок, тому що збільшує наявні асиметричність і нерівність та створює нові. З соціальної точки зору зараз маємо менше ілюзій щодо глобалізації та її спроможності продукувати радикальні інновації.

Культурні дослідження глобалізації, отже, дозволяють дійти трьох висновків. Перший полягає у тому, що капіталістична глобалізація не може стверджуватися ні як єдиний можливий соціальний порядок, ні як єдиний спосіб мислення. Другий – у тому, що складність взаємин у глобалізованому світі не дозволяє ідентифікувати як основне жодне з протиставлень між глобалізацією та субінакшістю та, відповідно, жодного з ключових акторів, спроможних модифікувати історичний напрям суперечностей (ані пролетаріат, ані меншини, ані колоніальні чи постколоніальні країни). Третій стосується того, що складне і не­однозначне формування суперечностей також не дозволяє пояснювати їх лише антагонізмом. Я обмежу дискусію щодо цього потрійного висновування тим, що це означає для деяких аспектів дослідження і культурної діяльності.

Я хочу сконцентруватися на трьох напрямах майбутнього дослідження, до яких призводить надання меншого значення глобалізації порівняно з міжкультурністю та критика її нерівності. У противагу єдиному підходові, який розглядає глобалізаційні зміни як гомогенізацію, слід приділити увагу відмінностям, які глобалізації не вдається зменшити, значна частина яких є культурними. В подальшому слід не надавати ключової ролі жодній окремій відмінності, але визнавати їхнє розмаїття і, отже, складність, спричинену тим, що відмінності є акумулятивними (в єдиному типі соціокультурного аналізу або єдиному політичному об’єднанні). І насамкінець: оскільки в світі зі значним ступенем інтегрованості окремі культури зазвичай включають окремі аспекти гегемонійних культур, їхні відмінності не завжди однаково пов’язані з нерівністю, тому розмаїття може інколи виявлятись як антагонізм, однак також як компроміс і порозуміння.

Опрацювання цих відправних точок може бути способом відходу від звичних переконань у культурних дослідженнях, тобто створення альтернатив (декількох, не лише єдиної) для відновлення того, що викликає в нас подив, або того, що залишають поза увагою гегемонійні системи інформації. Якщо я у цій книжці надаю перевагу надбанням антропології і культурних досліджень, це з тієї причини, що знаходжу в цих сферах найрозвинутіший інструментарій для аналізу глобалізаційних процесів. Однак для отримання більш радикальних висновків цей підхід потребує одночасного формулювання політичних проблем.

Культурне відновлення публічного простору

Досліджувати значення глобалізації у місцях, де програма сегрегації нерідко превалює над тим, що інтегрує і пов’язує, як у Латинській Америці, змушує поставити запитання, чи є фатальною низька відносна участь у глобалізованих ринках благ і меседжів, яку ми описали, технологічна відсталість у видавничій і аудіовізуальній індустрії та втрата можливості втілення інформаційних інновацій? В останній сфері залежність здається незворотною, а у двох перших вона збільшилася за останні два десятиліття. Утім, споживання всіх культурних і комунікаційних індустрій значною мірою зросло, і в деяких галузях небагатьох країн (Бразилії, Мексики, Аргентини і Колумбії) в останні роки відбулась активізація внутрішнього виробництва в сфері кінематографа, телебачення і продукування дисків.

Є інші дані, які вказують на значний поступ, принаймні в розширенні потенціалу латиноамериканських країн. Збільшення кількості населення, яке має початкову чи середню освіту, додало до широких секторів ринку майже 500 мільйонів осіб, що з урахуванням іспанських читачів і глядачів і 30 мільйонів іспаномовних осіб у Сполучених Штатах перетворює нас на одну з найбільших мовних груп із найбільшими можливостями споживання в культурній індустрії світу. Транснаціональне поширення радіо, телебачення, книжок, журналів та інтерактивних засобів (від Інтернету до відеоігор) відбувається більш високими темпами, ніж у випадку інших мов. Уже згаданий пріоритет, який надається латиноамериканцями власній музичній, періодичній і телевізійній продукції, у тому числі власної країни, демонструє існування більших можливостей, ніж ті, що використовуються для розвитку внутрішнього виробництва. Можна додати (без вичерпування списку) збільшення кількості професіоналів – фахівців із мистецтв і культурної індустрії, надзвичайний розвиток кінематографічних, журналістських і комунікаційних шкіл (не всі надають вищу і післядипломну освіту) та прогрес у сфері наукових досліджень, які вперше за останні п’ятнадцять років надають чіткі дані щодо культурних і комунікаційних звичаїв у найрозвинутіших країнах.

Цей потенціал для здобуття кращих позицій на глобальних ринках і ефективного набуття нової ролі комунікаційними індустріями у соціально-економічному розвитку