Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні
В інших латиноамериканських державах, де неможливо відмовитися від громадянства, воно зберігається, коли особа отримує громадянство іншої держави, як це підтвердили випадки аргентинців і уругвайців, які за останні роки стали також мексиканцями, іспанцями чи португальцями. Ця комбінація підданств може мати суб’єктивні ускладнення – наприклад, описані в інших частинах цієї книжки, – однак, наскільки мені відомо, досі це не мало негативних політичних наслідків. Багато авторів пишуть про культурні переваги, які отримують ті держави, з яких походять мігранти, і ті, до яких мігрують (Рібейро, Янкелевич та інші). Однак таке спрощення досі не має нових законних механізмів міжнародного масштабу, відповідних процесам торговельної лібералізації та економічної інтеграції між латиноамериканськими країнами. Ми далекі від впровадження континентального чи регіонального громадянства, як це відбулось у Європейському Союзі.
Може бути, що компаративне антропологічне і соціально-політичне дослідження щодо транснаціонального впровадження «культурного громадянства» може унаочнити юридичну потребу, ризики і можливості створення латиноамериканського громадянства. Можливість утручатись у випадку найбільшої незахищеності й порушення прав, від якого потерпають мільйони латиноамериканців, є одним зі стимулів для нас, щоб приділяти увагу цій проблемі. Важливість її особливо збільшується, коли ми бачимо, що угоди, укладені в межах МЕРКОСУР і NAFTA, майже винятково обмежуються двома питаннями:
1. Координацією суттєво концентрованих підприємницьких інтересів («велика батьківщина», яка звеличується у дипломатичній риториці, зараз є розширеним тлумаченням «фінансової батьківщини»).
2. Координацією безпекових механізмів, які контролюються поліцейськими та військовими органами, що посилює дисциплінарне і репресивне втручання влади до приватного життя громадян.
Імовірно, не можна чекати більшого, поки латиноамериканська інтеграція не буде сприйматись як союз громадян, як відносини солідарності між трудящими, митцями, науковцями і засобами комунікації, що відображують культурне розмаїття. В цій сфері існують лише нечисленні угоди, які просуваються громадянським суспільством і не мають суттєвої урядової підтримки (Культурна мережа МЕРКОСУР, Конвенція імені Андреса Бельо, Довірчий фонд культури Мексики та Сполучених Штатів, періодичні зустрічі ректорів університетів, антропологів і митців).
Безсумнівно, є причини зберігати кордони і між латиноамериканськими країнами різного підданства, наприклад з метою захисту культурної, історичної, економічної спадщини, регулювати міграційні потоки, контролювати торгівлю наркотиками й інші різновиди кримінальної глобалізації й, звичайно, захищати спадковість локальних культур. Однак ці запобіжні причини мали незначний вплив на укладені поспіхом угоди з вільної торгівлі між державами МЕРКОСУР, NAFTA та на інші між латиноамериканськими державами, як і на транснаціональну приватизацію підприємств, які становлять геополітичний інтерес: зокрема телефонних і телевізійних компаній.
Не варто залишати лише в руках політиків і підприємців вирішення цих питань, оскільки вони пов’язані з основними правами людини і з комунікацією та досягненням взаєморозуміння між націями. Це передбачає головну роль освіти у формуванні сприйняття відмінних і розуміння культурної політики як такої сфери, в якій відбувається відбір одних спадщин і виключення інших, яка закріплює дискримінацію або допомагає цінувати різноманітне. Якщо інколи, як зазначається тут, ті, хто опікується культурою, передусім митці, мають особливу компетентність у цих темах, це завдячує їхній схильності до уявлення імовірного життя. Поети, драматурги, актори є експертами з перевтілення в інших осіб, наближення до віддаленого, відчування часу і простору більшою мірою, ніж дає змогу це робити рутинність власної культури. Авангардні течії ХХ століття збільшували цю спроможність митців як трансгресію чи розрив із традиціями – або культивували маргіналізацію, до якої вона призводила. У протиставленні гомогенізаційній програмі глобалізації таке дисидентство залишається важливим завданням мистецтва та багатьох груп, які без претензій на мистецтво його практикують. Однак водночас те, що у глобалізаційних тенденціях протиставляється з уявним життям, дозволяє думати, що вибір на користь відмінного – інших звичаїв, інших ліків, інших мов – зараз більше, ніж будь-коли, є можливістю інтегруватися до нашої повсякденності. Це слугує для того, щоб спробувати нетрадиційні способи бути громадянами.
б) Виходячи з того, що культурна політика повинна концентруватися на тому, що має значення для громадян, можемо краще обміркувати блага і меседжі, які суспільство і кожна з його груп спромагаються донести до масової публіки за допомогою ринку. Описане у попередніх главах демонструє, що ані держави, ані суспільні організації не відіграють головної ролі в міжнародному поширенні латиноамериканських телесеріалів, етнічної чи регіональної музики. Прибутки, які отримуються на транснаціональному рівні від цих культурних товарів, перетворюють їхніх виробників і приватних посередників на їхніх основних керманичів.
Деякі представники кіностудій, телевізійних компаній, підприємств із виробництва дисків і видавництв уважають латиноамериканську музику і мелодрами культурними найбільш конкурентоспроможними всередині та за межами регіону ресурсами. Як послідовник романів і постромантичного театру, сучасна мелодрама може бути інструментом для поєднування «сюрреалістичного і домодерністського уявлення з уявленням урбаністсько-індустріальним», як зазначає Роман Ґуберн. Завдяки драматичному стилю символічний капітал традиційних секторів міг би відновити позиції, втрачені через прогрес транснаціональної масмедійної культури. Чому б не поширювати цю спадщину, спільну для ібероамериканських культур, запитує іспанський критик, за допомогою розвитку спільного кіно- і телевиробництва, що зробило б ці держави більш конкурентоспроможними за «постґутенберґівської епохи».
Безумовна привабливість цієї лінії експансії вбачається іншими спеціалістами у більш широкій, і не лише торговельній, перспективі культурної політики. Європейські й латиноамериканські автори аналізують зв’язки між масовим успіхом мелодрам – не лише у творах, а й у політичних і соціальних інформаційних програмах – і «ринковим неопопулізмом», який оцінює медіа з некритичної точки зору рейтингу (Sarlo, 1994). Поєднання «естетичного консерватизму» з особливими результатами прогресивних технологій і з політичним популізмом слугують харизматичній владі авторитарних лідерів для нейтралізації претензій до несправедливих соціальних структур і досягнення консенсусу (Bourdieu, 1998: 9). Саме у цьому змішуванні розваг, фарсу і політики Евіта і Че стають частиною тієї ж серії видовищ, що й Леді Ді та Клінтон з його еротичними пригодами. Не схоже, що це «зіставлення» Півдня з Північчю може допомогти врівноважити нерівність. І також не схоже, що найкращим способом для периферійних країн набути визнання є магічний реалізм літературних творів, телесеріалів і фільмів, які роблять стереотипним латиноамериканське в каталозі райських наративів, пишної природи і традиційної родини. Не надто сприяє розумінню наших суспільств те, що ми завжди обмежуємось інтерпретацію своїх конфліктів як родинних драм і соціальних відносин як підпорядкованих почуттям.
Крім того, було б корисно наново оцінити «успіхи» індустріалізації й транснаціональної масифікації культур Латинської Америки у світлі інформації, якою наразі не володіємо: яка частка залишається в латиноамериканських суспільств од прибутків, що отримуються від реалізації нашої музики, телесеріалів і