Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні

наприклад, в Аргентині – країні з найбільшою кількістю осель із кабельним телебаченням на континенті (у деяких містах до 70 відсотків) – демонструються канали європейські й деяких латиноамериканських країн. Це розширення збільшує репертуар розваг та інформації, однак недостатньо активізує національне виробництво і впровадження інновацій у мас-медіа.

Варто запитати, чи ми маємо справу з семіотичними й естетичними обмеженнями поширення комунікації, підпорядкованого торговельним критеріям? Розвиток промисловості та інформаційних технологій за останні двадцять років не дає достатніх причин для очікування того, що більша децентралізація виробництва і передавання повідомлень (у тому числі, за допомогою Інтернету), декларативне визнання етнічних, вікових і статевих відмінностей перетворюються на живильні сили семантичної насиченості та лінгвістичного експериментування в комунікаціях. Видовищні відеокліпи на MTV, за деякими винятками, є банальною переробкою авангардистських пластичних і кінематографічних творів 1960-х і 1970-х років. Латиноамериканські кінорежисери, які переїздять до Голлівуду, втілюють найбільш видовищні й таємничі версії магічного реалізму. Деякі європейські кінематографісти, які потрапляють до мейнстріма, спромагаються створити найбільш касові патріотичні американські фільми (німець Вольфґанґ Петерсен перевершив своїм фільмом «Літак президента» фільм, який зробив його співгромадянин Роланд Еммеріх «День Незалежності»). Вибуховий і мультикультурний ефект, який спричинили у Сполучених Штатах у першій половині ХХ століття біженці від нацизму, а нещодавно Мілош Форман і Роман Поланскі, нівелюється за часів, коли австралійці, китайці й мексиканці, які приїздять до Голлівуду, розуміють: для того щоб отримати фінансування, вони мають бути схожими на Спілберґа.

Транснаціональне об’єднання комунікаційних підприємств і видавців, зорієнтованих на міжконтинентальний ринок, відбувається паралельно з новим медійно-меркантилістським визначенням того, що варто публікувати. Космополітизм письменників за часів буму 1960-х років, який переймався протистоянням між локальною культурою та культурою метрополій, мутував у «міжнародний стиль». Так його визначив El Pais – часопис, пов’язаний з однією з найвпливовіших іспанських видавничих груп і декількома електронними виданнями, – у статті про збірку оповідань за назвою «МакОндо». В цій статті емблема магічного реалізму модифікується для асоціювання його з транснаціональною компанією в сфері харчування, перемішанням країн у кожному оповіданні, молодіжним костумбризмом[69] і глобалізованими «наративними рухами», такими як фестивалі, що проводяться Організацією ібероамериканських телекомунікаційних мереж (Echeverria, 1997).

Швидкість і ефективність виробництва не є ексклюзивним надбанням американців, німців і японців. У Алькала-де-Енарес[70] щороку проводиться конкурс зі швидкої літератури, учасники якого мають написати оповідання менш ніж за три хвилини, одного з переможців вітає компанія «Макдональдс» у своєму ресторані, розташованому найближче до будинку, в якому народився Міґель де Сервантес. Енріке Серна, мексиканський письменник, який розповів про цю новину в мексиканському щотижневику La Jornada Semanal, зазначив, що «коханням і літературою краще займатися повільно», і застосовував щодо літературної творчості вислів Хосе Альфредо Хіменеса про те, що важливо не прийти першим, а зуміти прийти. Мабуть, одним з небагатьох видів захисту від тих, хто пише швидку прозу, рекомендовану видавничими і медійними мегагрупами, могла би бути іронія, наприклад, використана Тіто Монтерросо проти Брюса Еченіке: коли у нещодавньому діалозі в телепрограмі останній сказав, що зміг би писати щодня по шість чверток аркушу, не виправляючи жодної коми, Монтерросо обмежився лише відповіддю: «а я лише виправляю».

Технологічні нововведення і великі економічні інвестиції зараз спрощують існування пересувних мегавиставок візуальних мистецтв, виробництво видавничої, музичної і телевізійної мультинаціональної продукції – видання всього з однаковою якістю й негайного поширення по всьому світу. Однак вони залишають мало місця та часу для ризику, коригування й експериментування без гарантованих масових прибутків. Через часткову регіоналізацію виробництва, яке певною мірою враховує світове розмаїття, найбільше занепокоєння з приводу глобалізації, яка здійснюється культурними індустріями, викликає не гомогенізація відмінного, а комерційна інституціоналізація інновацій, критика і невизначеність.

Глава 7. Культурні столиці та глобальні міста

До чого я належу? Глобалізація спонукала нас уявляти іншим чином наше географічне і геокультурне розташування. Міста, і особливо мегаміста, є місцями, де це стає інтригуючим, тобто де стає розмитим і невизначеним те, що раніше ми розуміли як місце. Це не обмежені й гомогенні ареали, а простори взаємодії, в яких ідентичності та почуття належності формуються за допомогою матеріальних і символічних ресурсів, локальних, національних і транснаціональних за походженням.

Коли в нас запитують, де ми мешкаємо, так само непросто відповісти. «Особливі оселища», як їх визначає Зиґмунт Бауман, – це простори, які розширюються та звужуються. Ми живемо у «оселищах розсіяних пропозицій і вільного вибору» (Bauman, 1992: 190; Hannerz, 1996: 42–43). Інколи не настільки вільного, проте обумовленого розмаїттям інформації та стилів, які походять з багатьох місць, які не є цим і які роб­лять це місце різноманітним і гнучким. Уявляємо місця, до яких належимо, мешкаючи та подорожуючи містом і між містами.

Порівняння міст Європи, Сполучених Штатів і Латинської Америки є вдалим ресурсом для того, щоб зазначити, що пов’язаність між внутрішніми відмінностями кожного великого міста і того, що в ньому є локального, національного і глобального, суттєво відрізняється. У Сполучених Штатах багато міст трансформувалися, на думку Амалії Сіньореллі, у «скупчення гетто – бідних або багатих, взаємно відокремлених і пов’язаних за можливості, хоча незалежно одні від одних, з національними мережами політичної, економічної й культурної інтеграції» й нерідко керовані «центрами управління, які не обов’язково мають становити частину міста». Отже, процеси і механізми внутрішньої інтеграції гетто «локалізуються, мініатюризуються з кожним разом, набувають значення внутрішнього рівня гетто, таким чином посилюючи свої характеристики відокремленості та сегрегації» (Signorelli, 1996b: 54–55). Ричард Сенетт продемонстрував, що етнічна і класова сегрегація в американських містах, потреба завжди бути «серед наших» є джерелом недовіри і нетолерантності, ворожості до чужинців, яка посилюється нав’язливою ідеєю дотримання порядку (Senett, 1996: 101–109). Зиґмунт Бауман коментує, що у гомогенних містах чи районах важко «набути необхідних якостей характеру й здібностей долати відмінності між людьми і ситуації невизначеності», через це домінуючою тенденцією є «острах перед інакшим з тієї простої причини, що він інакший» (Bauman, 1999: 64).

В Європі й у латиноамериканських державах, утворених за європейськими моделями, особливо іспанськими і португальськими, міста виконували функції модернізування та інтегрування мігрантів: як з інших країн, так і з різних регіонів самої країни. Навіть відділяючи заможні райони від бідних, центральні від периферійних, вони сприя­ли міжетнічному співіснуванню. Це був нерівний, але в цілому менш сегрегативний спосіб пов’язувати локальне з тим, що походило з інших частин держави або з інших держав.

За останні два десятиліття кількісний приріст мігрантів (серед інших міст, у Парижі чи в Берліні, Буенос-Айресі чи Сан-Паулу) і зростання небезпечності спонукають шукати захисту в закритих районах із прихованими системами спостереження, які уподібнюють використання ділянки і фрагментацію взаємодій до американської моделі. Досі домінує урбаністська інтеграційна концепція – у такий спосіб, що як для середніх