Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький
Учений наголошував: просвітянський анальфабетизм – випадкові курси українознавства, часто читані випадковими в науці людьми, жодною мірою не зарадять у справі поширення на весь світ справді серйозних, справді аргументованих даних про Україну. Вони тільки творять приємну ілюзію, нібито в цьому розумінні у нас щось діється. Якщо ж говорити про все те відверто, то з усією повагою до аматорів просвітництва і їхніх зусиль можна сказати: то все-таки – не висока наука, не її вищий пілотаж на суперсучасних літаках.
Смілива й зухвала ідея групувала однодумців та їхніх опонентів.
У Торонто зорганізувався спеціальний комітет для збирання коштів, що мали стати матеріальною базою. Хто його міг очолити? Звичайно ж, Петро Яцик. Підсумки акції в Канаді – 140 000 доларів. Сам же Яцик доплюсував до них од себе 340 000. Коментарі, як мовиться в такому випадку, зайві. Його роль у народженні української інституції при Гарвардському університеті важко перебільшити. І знову ж – не тільки як жертводавця, а й організатора, агітатора, оскільки майже на кожному кроці в Канаді довелося долати упередження (нас, мовляв, не обходять американські справи!), нерозуміння (навіщо нам той Гарвард – маємо вдосталь своїх інституцій по світу!) і відвертий бойкот з використанням демагогічних фраз на зразок того, що це буцімто зрада інтересів Канади, що такий центр мав би бути організований не там, а тут.
Отже, вчасна й дорогоцінна ідея перемогла. Гарвард став торжеством реалістичного підходу до українських проблем, раціонального їх вирішення шляхом побудови оборонної вежі (ще раз скористаюся тут образним висловом Яцика).
У виданому вже 1976 року довідникові про науковий заклад читаємо: «Український Гарвард – це наша українська інвестиція, яка, як і кожна інша інвестиція, одного року дає більші приходи, іншого – менші, а часом взагалі не дає. Все це залежить від того, як тою інвестицією будуть господарити сьогодні, завтра… Але при цьому всьому одне є певне, що коли хтось інвестиції не має – той не може очікувати зиску, це той біблійний слуга, що закопав свій талант. Життєва практика доказала, що краще є ризикуючи інвестувати, чим «закопувати талант», щоб і його не втратити… Нам здається, що українська інвестиція в Гарварді – Українському Гарварді – це дуже мінімальне ризико і тому заслуговує на всесторонню піддержку всіх українців. Інвестиція в Гарвардському університеті має подвійний характер: по-перше, гроші, що їх складає громада, зберігаються і відсотки з них фінансуватимуть три катедри та Науково-Дослідчий інститут, які даватимуть найважливіший для української громади відсоток – українських учених; по-друге, наша фундація є запорукою, що Українознавчі Катедри існуватимуть у Гарварді постійно і не будуть об'єктом політичної чи економічної кон'юнктури, як це є з тими студіями, що залежать від урядових фінансових дотацій, т. зв. «грантів». Отже, ця фундація є запорукою стабільности українознавчих студій, а що найважливіше, їх тяглости. Це є власна ставка на власні сили».
Вельми істотна подробиця. На сьогодні вже одинадцять відомих у науковому світі українських професорів посіли місця в університетах Канади. Це дуже важливо для їхнього професійного авторитету: вони підготовлені саме в Гарварді, а не в якійсь там науковій провінції.
Плани, сподівання та пожертви вже почали успішно виправдовувати себе.
Консервативні настанови багатьох людей з української громади в Канаді й звичайнісінькі інтриги не стали непереборною перепоною для торжества такої важливої для світового українства ідеї.
До речі, співробітництво Петра Яцика і Володимира Кубійовича тривало майже три десятиріччя. Бізнесмен допомагав збирати фонди, без яких енциклопедія не могла б з'явитися в світ. Десять років біографії підприємця найбезпосереднішим чином пов'язано з Гарвардом.
Доктор Андрій Сливоцький, спостерігаючи за діяльністю Петра Яцика, звернув увагу на улюблені вислови цього чоловіка, в яких концентруються прикметні риси його світогляду й характеру: «Життя – це творчість», «Труднощі створені, щоб їх переборювати», «До сильних світ належить», «Кожний може віднайти й виплекати в собі силу».
«Ці прислів'я знаходять своє застосування передусім у будівельному підприємстві Петра Яцика, що зазнало феноменального розвитку, – писав А. Сливоцький на сторінках газети «Свобода». – Треба відзначити, що надзвичайно приємно та повчально спостерігати Петра Яцика при роботі. Спостерігаються деякі основні риси – рішучість, наполегливість, терпеливість, ясне бачення цілі та успішний хід до її здійснення. Для молодої української людини цей взірець дії має колосальну виховну вартість тому, що він зосереджує увагу на успіхи, а не на узвичаєній зосередженості на наріканнях на гостру конкуренцію та вболіваннях над утраченою нагодою та успіхом інших. Коли розуміти культуру даної нації широко та правильно, себто як сукупність творчості всіх прошарків суспільства – мистців, фахівців підприємств, – тоді ця підприємницька праця виринає не тільки як великий осяг, але також як значущий та плідний приклад для наслідування».
На глибоке переконання А. Сливоцького, «почерк» і досвід бізнесмена Яцика значною мірою зумовили особливості його діяльності для створення українських наукових центрів.
Було також і несподіване психологічне відкриття, що змусило бізнесмена задуматися над тим, якими уявляють нас інші народи…
ПЕТРО ЯЦИК:
Якось я говорив з професором Омеляном Пріцаком, і мене вразила така його фраза: «Братику, та ми ж не маємо своєї історії!» Мені важко було в те повірити. Пріцак пояснював: по-перше, кожен курс історії неодмінно повинен бути освячений іменем якогось відомого в світі наукового центру, з яким і пов'язують його народження; по-друге, хто, крім самих українців, прочитає твори Грушевського, або Дорошенка, чи Крип'якевича? Світ української мови не знає і знати не хоче. Мабуть, ми самі в тому значною мірою винні. Мусимо рахуватися з панівним становищем англійської, якою читають у всіх кінцях планети. Ту реальність нам ніяк не змінити.
Потім я часто думав над
