Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький

Як і кожну громадську справу такого масштабу, Петро ™^р^™у-л Яцик осмислює Гарвард у контексті всієї української історії, звертаючись до несподіваної аналогії. Він написав статтю «Сповіщаючі чи оборонні вежі?», що відразу ж по своїй появі в світ спричинила цілий шквал дискусій на сторінках української еміграційної преси. Думки в тій статті викладено з парадоксальною загостреністю й абсолютною відвертістю.

Ось уривки з неї:

«Читаючи про татарські лихоліття, довідуємося, що наші предки будували спеціальні вежі, при помочі яких повідомляли дооколичні села і хутори про татарські напади. Тоді люди брали з собою що могли й утікали в ліси та балки, залишаючи свої оселі напризволяще ворогу. У висліді того татари свобідно переходили по наших землях, грабували важко придбане майно, а що не могли взяти, те палили…

Багато в нас написано книжок про ці лихоліття з сантиментом до наших предків, на яких і ми виховувалися, нарікаючи на тодішніх наших ворогів – татар. Але, аналізуючи ці події з перспективи часу доходимо до переконання, що ситуація наших предків була б зовсім інша, не така трагічна, якщо б вони, замість будувати сповіщаючі вежі, будували оборонні фортеці, а замість утікати в ліси, стали разом до оборони своєї землі перед напасниками. Хто зна, чи татари тоді були б відважилися нападати на наші землі, знаючи, що їх там уже жде завжди готовий до оборони господар української землі…

Як досвідчений будівельник, Яцик підраховує: набагато дешевше було б нашим предкам споруджувати саме оборонні вежі. Можливо, спершу на них пішло б більше часу, сил і коштів, аніж на сигнальні, але ж вороги їх щоразу палили, отож і доводилося після кожного набігу все робити спочатку.

Цей образ Яцик накладає на життєві настанови українства в еміграції, нагадуючи, що тут створено чимало таких сигнальних веж, які сповіщають: в Україні нищиться все українське, йде тотальний наступ русифікації, що його з усіма на те підставами можна назвати етноцидом. І справді ефективної оборони від страшного лиха немає.

«Аналізуючи наші здобутки на Північноамериканському  континенті мусимо з прикрістю ствердити, що вони далеко  не співмірні ані з потребами нашого народу в Україні, ані з розвитком американської чи канадійської спільноти взагалі. Отже, ми пасемо задніх. Причиною цього, мабуть, є те, що провідники ось цих більших чи менших організацій (колись сіл та хуторів) у своїй дбайливості про інтереси своєї групи, байдуже: церковно-релігійної чи суспільно-громадської, дуже часто не бачать і не хочуть бачити, що без сильних загальнонаціональних центрів вони себе від таких чи інших «татарських нападів» оборонити не зможуть. Дбаючи про те, щоб долар не вийшов поза їхню групу, творять свої власні економічні гетто і, мабуть, підсвідомо не допускають до створення загальноукраїнських оборонних фортець, якими повинні бути наші загальнонаціональні осередки».

Характерно, що саме він, бізнесмен, а не ті, хто називає себе політиками, мозком нації, одразу ж побачив величезні перспективи, які відкриває для українства Гарвард. До речі, про таку солідну наукову інституцію мріяв свого часу Іван Франко, різко говорячи про «аргументи анальфабетів», тобто тих, хто задовольнявся хуторянським рівнем у справі освіти нашого народу. Бачачи, що в цьому напрямку робиться в основних культурних центрах світу, Франко високо оцінював факт перепрофілювання Товариства ім. Шевченка у Львові з просвітянського на наукове. Він пов'язував сміливі надії на те, що благотворна і принципово важлива справа стане для молоді «духовною стравою, ляже в основу нової, щирої, національної і гуманної освіти. Тільки сею дорогою, переваривши ті наукові здобутки, ми можемо вийти з епохи дилетантства і безплодного політиканства і увійти в епоху дозрілости та практичної політики. А що й повага та пошана у посторонніх не така пуста річ, як се говорять наші мудреці, се не потребує доказу: брак такої пошани і поваги лежав і досі лежить колодою під ногами кожного русина, котрий попробує в якім-небудь огляді виткнути ніс поза тісні межі свого рідного сміття».

Відтоді минуло чимало часу, змінилися різні умови; не могло бути й мови про створення такої авторитетної для світу інституції ні у Львові, ні в Києві, ні в Україні взагалі. Сміливою ідеєю «вийти з епохи дилетантства і безплодного політиканства став Гарвард – широко широко знаний у всьому науковому світі університет, який за образним висловом Петра Яцика, мав слугувати оборонною вежею всього світового українства.

Гарвард був не тільки визначним науковим авторитетом. Ця академічна інституція вже давно стала в світі своєрідним форпостом русофільства (після революції 1917 року туди з Росії приїхала велика група професури, яка почала активно утверджувати імідж «великой и неделимой» імперії, хоч і більшовицької). І ось – зухвала спроба не тільки «виткнути ніс поза тісні межі свого рідного сміття», а й нейтралізувати тамтешніх російських шовіністів.

Але, як відомо, добрих ідей у нашому житті не бракує. Бракує можливостей для їхньої реалізації. Щоб дорогоцінна ідея стала реальністю, потрібні були, звичайно, гроші. Як писали згодом у спогадах учасники кампанії по збиранню коштів для нової інституції, справа попервах виглядала так: «Коли ж проголошено ціль і височину збірки на ФКУ – ГЦУС (Фонд кафедри українознавства і Гарвардського центру українських студій. – М.С.): три мільйони й 800 тисяч – український університетський професор у цій країні в українському щоденнику написав:

«То шкода – такої суми ми ніколи не зберемо…» І то був виклик для людей, які ще не обросли «зеленим (тобто доляровим) салом» так далеко, щоб визнавати у своїй господарці тільки грошові приходи, й «осліпли-поглухли» б на те, що діється в Рідному Краю. То був виклик для людей, які не почувають себе однаковими панами з місцевими людьми тому, що мають такі самі одяги, авта, доми й конта в банках – натомість відчувають сором, що їхній «люд у неволі – край у руїні», а вони нічого не роблять, щоб цей стан змінити».

Один з ентузіастів творення українського Гарварду професор Омелян Пріцак переконував своїх земляків: «У модерному суспільстві наука і техніка займають домінуюче становище. Що краща наука і техніка, то кращі осяги. Але, як відомо, наука і техніка коштують багато грошей, з кожним десятиліттям більше. Тоді як тому кількадесят років вистачило кількадесят тисяч на