Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко
Український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди й невигоди. В тім перевищують українців тільки одні серби, більше, мабуть, ніхто. В наступі нема кращих жовнірів, як українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Зате в обороні вони гірші (найтугіше бороняться пруські німці). Найслабше місце в душі українського жовніра, як жовніра, це недостача власної ініціативи. Але за те на приказ, — усе виконають, а особливо розвинений у них орієнтаційний змисл. Він просто казочно сильний у них. Навіть уночі. Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, — український жовнір вірний до смерти.
Українці люблять співати. Я люблю слухати, як вони співають. Обов’язково я казав співати: «Не пора», «Ще не вмерла Україна», «Верховино», «Над Прутом у лузі». Я особисто й по-товариськи говорив їм про гноблення України Росією, ніколи при тім не підчеркуючи, що в Австрії інакше, бо уважав се не смачним. За таке відношення до Австрії мусив я раз навіть ставати до рапорту. Я при рапорті заявив отверто, що почуваю себе українцем й інтереси України для мене на першім місці.
Мені відповіли, що це противиться моїм обов’язкам і на тім скінчилося — досить комічно: мене також почали уважати політично-підозрілим (з чого я мав сто потіх). Сказав мені це мій полковник Спанокі, якому таку опінію про мене передав дівізіонер Берндт. Припускаю, що відповідний звіт про мене мусів вже тоді піти до Головної Кватири в Бадені289, про що пізніше.
Весь час стрічав я арештованих військом цивільних українців в наслідок польських доносів. В Золеві коло Добрівлян інтервеніював я в такій справі у бригадієра ген. Копічека з успіхом. Одначе, з рештою годі було багато помогти: занадто масово арештовано. Українське населення скрізь відносилося до австрійської армії добре, одначе польські урядові доноси витворили інакшу опінію. До найбільших доносчиків належали Золочівський староста Пшибиславський і Тернопільський Фрідріс. Оба нажилися великих маєтків на війні, перший купив за ці гроші навіть добра коло Золочева. Я зі своєю сотнею взяв участь в багатьох битвах: коло Літині над Дністром, коло Яричева, коло Кожар на Волині, коло Ковеля, Голоб, Луцька, Олики, Чумана над Гориню, Сільна, Рожиця (де всі мої річі з обозом захопили москалі), коло м. Кольки над Стиром, коло с. Черниша і Берестян над Кормином, коло Берестечка й Свинюх (тут стояв проти мене полковник Болбочан290, і тут був мій найгірший бій з рос. гвардією, і тут упав мій найлучший вахмайстер Анклевич і вістун Трач (з Золочівщини), що мав золоту медаль).
Мої вражіння з боїв такі: передовсім неправда, що до них можна привикнути. Перша битва денервує найменше. В дальших битвах я тільки в небезпеці спокійний, бо тоді дуже зайнятий. Але опісля приходить сильна реакція, чоловік стає нервозним і має жадобу сну. Може бої давали б сатисфакцію, якби не втрати в людях, до яких привиклося.
Відзначень одержав я п’ять, з тих найвищі хрест заслуги з мечами і залізний хрест 1 кл. (пруський). З політичних причин носив я тільки пруський хрест. Перед тим не носив я ніяких відзначень, хоч мав, а носив тільки синьо-жовту відзнаку «УСС 1914», за що мені робили виговори, на які я відповідав, що це нікого не обходить. Тоді дали мені спокій. Що вони собі про мене думали, не знаю. Мабуть, не дуже підхлібно. Але в нашому роді було багато опозиціоністів і до таких виступів привикли були.
Захорувавши тяжко, відлежав я три місяці у Відні. Лічив мене проф. Візель, жид, дуже розумний чоловік. Опісля місяць був я в купелі в Бадені, (квітень 1917). Там жив я з адмір. штабовим лікарем д-ром Окуневським291, відомим українським письменником.
Читати по українськи навчився я в зимі 1915 р. Вчив мене жовнір з моєї сотні Примак з Тернопільщини — на національних піснях. Перша моя книжка в українській мові, яку я прочитав з допомогою Примака, була мала Історія України Грушевського. Крім того, читав я багато Франка; його поезії зробили на мене велике вражіння, особливо вірш «Каменярі». Дальше сподобався мені Федькович і мініятюри Стефаника («Синя книжечка»). «Кам’яна Душа» Хоткевича мала для мене спеціальне значіння, бо я дуже люблю гуцульські гори. Чудесна коміка є в «Забобоні» Мартовича. Розуміється, Шевченка читав я із запалом, а також всю стрілецьку літературу.
Від мая 1917 був я цілий рік в своїм полку, який стояв коло Кадлубиськ (Брідщина). Тоді була позиційна війна, скучна, нічого цікавого не було. Я читав і проводив велику переписку з українцями у Відню й Стокгольмі.
Ще в р. 1916 був я на авдієнції у покійного цісаря Франц-Йосифа І292, в справі мого одного українського приятеля. Я знав, що цісар ворожо був настроєний до українців, бо думав, що вдасться йому приєднати до Австрії цілу Польщу, що поляки зручно йому підсували через своїх людей на дворі і в міністерствах, як також через зв’язаних з ними політиків инших народностей. Цісар відмовив моїй просьбі, чого я зрештою сподівався. Більше у нього я ніколи не був ні перед тим, ні потому. Найбільший вплив на старого цісаря в тім часі мав грек Бур’ян293, який теж постійно мріяв про прилучення цілої Польщі. Байкою є немовби архикнягині, або инші жінки мали політичний вплив на старого цісаря. Він був чоловік дуже неприступний і замкнений, а особливо супроти членів свого роду. Зрештою, в часі війни він уже був в такім віці, що ніщо на нього не робило вражіння.
