Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко

Микитка310), збудили мене вночі й сказали, що дальші частини УСС не хочуть їхати до Галичини, бо думають, що там усе добре, а тут румуни можуть забрати Буковину. Я встав, зібрався в лихорадці й автом поїхав на станцію. Там побачив я транспорта УСС в повнім порядку, тільки обоз не був ще завагонований. Я покликав до себе ком. Микитку, коменданта Черновецького вокзалу й четаря Івановича та наказав, що до 4 годин рано останній транспорт УСС мусить бути в дорозі на Львів. Ніхто з УСС не відповів на це нічого. І дійсно до 4 години рано всі ешелони УСС від’їхали на Львів.

Було вже зимно і дуже мрачно. Через мій виїзд вночі збільшилася у мене горячка так, що я не міг їхати. Щойно 9 листопада опустив я Чернівці мимо хвороби, бо румуни надходили. Я виїхав автом через Сторожинець і Вижницю до Косова. Біля Косова переночував я в селі Кабаках. В Косові я був присутнім при тім, як жандармерія присягала на вірність Українській Державі. В Коломиї був я три дні. В Станіславові задержався я два дні. З Янчина коло Перемишлян говорив я вже телефонно з Вітовським, який ще держав Львів. Я приїхав до Львова як чоловік приватний. І там сидів я приватно аж до 21 листопада 1918, коли українці опустили Львів. Я поїхав автом до Жовкви, відтам через Кам’янку до Золочева, відтам до Тернополя і Бучача. В Бучачі я мешкав в монастирі о. о. Василіян аж до 6 мая 1919. Потому жив я коло Станіславова аж до румунського ультиматума з 24 мая 1919 року. Того ж дня раненько поїхав я через Делятин до Ворохти. Там під стрілами румунів завернув я й поїхав до Березова, де застряг з автом. Пішки вночі пішов я зі своїм ад’ютантом і його дружиною та Петром Шекериком311 до с. Текуча, де переночував і пішки пішов дальше до Космача, де я знову ночував (в останній хаті під верхом Грегіт). На другий день раненько пішли ми через Грегіт великими снігами серед сильної мряки до с. Ільці, по дорозі двічі заблудивши. В Ільці я знов ночував (ніде за нічліг гуцули не хотіли принята заплату) і пішов раненько до Жаб’я, перебравшися в Ільці по гуцульськи. По дорозі зустрів я весільний похід знайомого гуцула, сів на коня і поїхав до церкви до Слупейки. Там зустрів я вже багато УСС знакомих, м. и. Юру Бендейчука. В Жаб’ю ночував я у Гуньовського. На другий день рано прийшли до мене Бендейчук і Венгрин, котрі запровадили мене до Шекерика. Там був я дві години й пішов на Матуру до знакомого гуцула, де мешкав сім днів. На Зелені Свята пішов я до Ільці на храм і мешкав там у пароха Глібовицького. Там полонили нас 6 червня румуни. Обходилися при тому брутально. В Косові нас замкнули, а з Косова повезли автом до Коломиї і залізницею вечором до Черновець. Відтам на другий день повезли нас до Букарешту, а відтам автами до Монастиря Кальдарушани (50 км. на північний схід), де нас замкнули. Поводилися й тут не дуже добре. Тут сиділи ми три місяці аж до освобождения на просьбу УСС через Український Уряд. На Україну приїхав я дня 10 вересня 1919 року.

По моїм безробіттю в полоні мені дуже хочеться працювати для України і я працюю, доки матиму змогу.

Скінчено писати дня 9 жовтня 1919.

(Центральний державний архів вищих органів влади України — далі — ЦДАВОУ. — Ф. 1429. — Оп. 1. — Спр. 35. Оригінал укр. м.).

№ 2

Автобіографічні спогади Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена

Українські Січові Стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії

В 1917 році я служив ще при 13 полку уланів, який складався з українців із околиць Золочева. Тоді я вже був у зв’язку з УСС-ами, які стояли на південно-галицькому фронті. До мене приїжджали часто старшини УСС, як отаман д[окто]р Никифор Гірняк, полковник Гриць Коссак312 та інші. Саме в тому часі польські легіони під проводом полковника Галлєра313 перейшли біля Черновець на бік москалів. Наслідком цього австрійські військові власті видали наказ роззброїти останні ще частини польського легіону й інтернувати їх у Мармароськім Сиготі. Проти зрадників виточено процес.

В австрійській начальній команді було багато старшин польської народности, вшехпольської орієнтації й вони, займаючи вищі посади в генеральній булаві, намагалися всіми силами, щоб і УСС були розв’язані, так само як польські легіони. Словом шалені інтриги проти УСС-ів почалися з усіх сторін. Ці відомості я мав з одного боку з Відня, з другого від тих старшин УСС, які приїжджали до мене. Вони жалілися мені, що грозить розв’язання УСС і що це була б велика втрата для загальної української справи. Я цілком поділяв цей погляд, однак рішучо відповідав їм, що це не може статися і що я сам беру цю річ у свої руки. Не вагаючись ні одної мінути, я зараз поїхав зо свого полку уланів до Відня, де я намагався всякими способами дістати УСС-ів під мою команду. Я мав багато труднощів і чимало різних ганебних інтриґ я мусів побороти. Вкінці мені вдалося, що цісар Карло особисто доручив мені команду над УСС-ами. Це рішення викликало велике обурення в генеральній булаві начальної команди і в польських колах — однак це нічого не помогло.

Я виїхав зараз взимку 1917/18[13] до Львова, де я порозумівся ще з деякими старшинами УСС. Весною 1918 р. почався наступ австрійських військ на Україну. Між УСС-ами настала велика радість.

В березні я виїхав через Тернопіль на Одесу, бо в тім районі були УСС. Переїжджаючи через Жмеринку я говорив з австрійським генералом Гофманом314, командантом XII[14] корпусу й спитався його про погляд на УСС-ів. Він сказав мені дослівно: «Українські