Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко
В Живці читали у нас деякі книжки. З польської літератури найбільше Сєнкевича й Словацького. Але мене польська література не цікавила. Зате велике вражіння робила на мене італійська література, особливо Метастаціо, Данте, Петрарка й Боккачіо.
З Живця до Відня їздили ми незвичайно рідко. І батько, і вся наша сім’я була того переконання, що туди треба їхати тільки на визвання монарха, а зрештою не пхатися на двір. Через це відносини між нами і двором були холодні, особливо від часу, як моя найлюбиміша сестра Елеонора вийшла за звичайного офіцера маринарки, німця Кльосса. Також друга сестра Рената вийшла за кн. Радзівілла (коло Кракова), а третя Мехтільда — за кн. Чарторийського283 з Познанщини, який вважав себе німцем.
Нас виховувано дуже свобідно. Вдома до традицій пануючого роду не привязувано ваги. У нас був звичай, що кождий мужчина мусів учитися якогось ремесла: оба старші мої брати знають столярство і випікання прикрас у дереві, а я знаю артистичне бляхарство. Цего вчилися ми вечорами від вчасної молодости, аж поки не вступили до військової академії. Нас дітей при всім тім держали дома гостро.
До військової академії у Вінер-Найштадті вступив я з братом Леом в 1913 р. в осени. Батьки мої жили тоді у Відні й ми часто доїздили до них. В академії було коло 350 студентів. Я вступив до кляси 1 б.
Так покінчився оден період мого життя, який я тепер вперше ретроспективно оглядаю. Властиво чувся я чужим в своїм високім оточенню й все мав вражіння, що я зв’язаний тим й не маю можности зближитися до людей, як звичайний чоловік, що мені долягало й навіть тяжко докучало. Нужда, яку я бачив, робила на мене велике вражіння. Замітив я її ще в Істрії й потому ще більшу в Галичині. Це відбилося на мені тим більше, що я бачив страшний контраст між богатством свого роду й убожеством народа. Вправді приватних посілостей роду Габсбургів не оглядав я ніколи. Ніколи не був я ні в Чехії, ні в Семигоро-ді, ні в Тіролі, ні в Боснії. Але добре знаю Бург і Шенбрун. В величезній скарбниці в Бургу був я тільки раз і то тому, що мені казали, що це скандал, щоб архикнязь не бачив скарбниці свого роду з коронами й скипетрами величезної вартости. Але мене це не притягало. Двірський церемоніял був для мене особливо відпихаючий. Я був одиноким архикнязем, який до того не брав участи в коронації цісаря Карла284, щоб обминути ці церемонії, я зголосився тоді хворим. Мені закидали тоді, що я солідаризуюся з українцями, які усуваються від того торжества..
З майстром церемоній Холоневським, який мені раз зробив увагу, що поступаю проти церемонії, посварився я сильно. Ми молоді прозивали його «золотим бажантом» (gold fasan), бо він все ходив у дивогляднім, золотом обшитім одязі.
Від оточення знаю, що й покійний архикнязь Рудольф285 також не любив двірських церемоній. Мій батько цінив високо його ум і ліберальні погляди, але на дворі висказувалися про покійного не добре. Говорили про ньго часто і багато. Але певного про його смерть не знаю нічого. Навіть урядовець міністерства закордонних справ Грубесіч, з яким я добре жив, а який мав в руках всі дотичні акти про архикн. Рудольфа, ніколи не хотів мені оповісти нічого про його смерть і казав, що його звязано присягою. Знаю тільки, що покійний Рудольф все жив у незгоді зі своїм батьком цісарем Франц-Йосипом І, який йому закидав, що хоче довести до перевороту державу й зачинати від армії.
Аж до часу мого до вступу до воєнної академії не зустрівся я ні разу з соціалістичними книжками ні поглядами. Одначе народ і його біду я знаю, бо найстарша моя сестра, яка любила ходити до хорих і т. и. брала мене звичайно з собою. Це так впливало на мене, що я перед часом споважнів, бо був пригноблений тим, що бачив. Вступаючи до академії, мріяв я про те, щоб вийти з неї добрим жовніром. З професорів її не зацікавив мене ні оден. Були це самі військові люде, сухі, маломовні. Деякі викладали дуже інтересно, як напр. проф. науки про артилерію, капітан штабу Рада і підпоручник жид др. Адлер, який викладав військове й горожанське право. Наука починалася о 6 ранку і тривала до 1 в полуднє, а по полудні від 3 до 6 веч. Предметів було 28, крім язиків. З чужих учили обов’язково французької й англійської мови, а з державних усіх язиків (також українського), але обов’язковим був тільки один з них. Я найрадше студіював географію, а найтяжче приходила мені наука про організацію армії та наука про терен. Мешкав я разом з іншими учениками академії й не мав окремої кімнати. Вставав я, як всі, о год. 5 рано. По спільнім сніданню йшли ми на науку, яка відбувалася в тім самім будинку. Деякі лекції були такі страшенно скучні, що ми або тарока грали, або робили збитки, за які мені не раз доводилось сидіти в «касарняку». Професорам, яких ми не любили, робили ми всякі збитки. Найбільше радости викликувало се, коли нам удалося вложити такому професорові живого хруща в каламар так, щоб він у відповідній хвилі виліз професорові на папір. А за одну «штуку» відсидів я раз 27 днів «касарняка». Було це так: командантом школи був генерал-лейтенант Бельмонт, чоловік старший і дуже гострий, якого ми не любили. Він мешкав в тім самім будинку, де була школа й мав до роспорядимости автомобіль, що стояв під кришею. Отож ночами нас шістьох викрадалося з кімнат, а ще я умів їздити автом, отож возив їх по саду й по великій «райтшулі». Так бавилися ми дев’ять ночей,
