Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко

відоме українському громадянству. Епізодичні згадки, що з’являються в пресі чи наукових виданнях, не відповідають суспільному значенню цієї непересічної постаті українських національно-визвольних змагань. Щира любов та відданість Вільгельма Габсбурга українському народу, його участь у боротьбі за державність не повинні залишитися поза увагою сучасного українського суспільства, вони мають стати його духовним надбанням і слугувати для розбудови України.

Досі залишається невідомим місце поховання Василя Вишиваного — представника австрійського імператорського дому, українського військовика та поета. Можливо, його прах зберігає Биківнянській ліс під Києвом, де знайшли останній притулок тисячі українських політв’язнів… Але пам’ять має бути вшанована й увічнена Україною, якій він віддав своє життя.

Автори цього видання намагалися привернути увагу всіх, хто цікавиться історією України, до цієї, без сумніву неординарної та однієї з найромантичніших, постаті українського національного відродження. Сподіваємося, що цьому слугуватиме низка запропонованих документів, які досі були невідомими читачеві. Значний інтерес викликають емоційно насичені листи та спогади Вільгельма Габсбурга, що яскраво передають його щире прагнення сприяти утвердженню державної незалежності українського народу, відтворюють атмосферу тогочасного українського суспільного життя, настрої у війську та політичному проводі. Читач має можливість скласти адекватне уявлення про перебіг національно-визвольних змагань у Східній Галичині та Великій Україні, про їх визначних і менш відомих учасників. Документальні матеріали слідчої справи Вільгельма Габсбурга-Лотрингена сприятимуть кращому осмисленню життєвої позиції цієї людини. Неабияку духовну цінність становить і поетична творчість Василя Вишиваного. Документи й матеріали друкуються зі збереженням правопису оригіналу. Переклад листів максимально наближений до стилістичних особливостей його епістолярної спадщини.

Частина II. Документи і матеріали
Документи №№ 1–2 Мемуари ерцгерцога Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена
№ 1

Мемуари Вільгельма Габсбурга Полковника УСС

Почато писання їх 28/ІХ — 1919

Автобіографія

Я, Вільгельм фон Габсбург, бувший архикнязь австрійський, а тепер полковник УСС, уродився в Полі (Істрія), дня 10 Лютого 1896279. Батько мій, архикнязь Кароль Стефан, був там тоді з сім’єю як адмірал маринарки. Матір моя Марія-Тереза походить із італійського роду кн. Тосканських. По батьку походжу з лінії Карла побідника Наполеона під Асперном і по традиції з цеї лінії було трьох фельдмаршалів: Карло, Альбрехт, що виграв битву під Кустоззою, і Фрідріх280. Перші вістки про мій рід сягають по документам IX століття, що до лінії Лотрінген, а XI ст., що до лінії Габсбург. Сім’я моя носила імення графів Радбот фон Габіхтсбург (в кантоні Арбав, в Швайцарії, де доси стоять руїни їх замку над рікою Аар). В р[оці] 1246 по вимертю Бабенбергів281 вступив мій предок Рудольф фон Габсбург на престол Східної Мархії282. Дальша історія відома загально. Расово мій рід сильно мішаний. Є в нім кров германська, французька (від князів Бургундських), еспанська (еспанська лінія роду Бурбонів), слов’янська і литовська. Материнська сім’я теж посвоячена з Габсбургами. Вона з другої лінії Льотарингської.

Я з роду шосте й останнє дитя в сім’ї моїх батьків. Найстарший мій брат Кароль-Альбрехт, ур. 1889, потім Лев — 1894, сестри Леонора — 1884, Рената — 1887 і Мехтільда — 1892, всі уроджені в Полі. Матір мене найбільше любила.

Аж до 12 року життя жив я в Полі й на острові Люсін, близько Полі, так, що моя рідна мова властиво італійська й переписку веду з матір’ю все по-італійськи та й дома все цею мовою говорили. Батько переписується з нами по-німецьки.

Перше вражіння, яке собі пригадую з діточих літ, це море. Багато води.

І досі люблю його і острів Люсін, де сім’я моя має малу посілість з огородом. Моя наука почалася нормально в шестім році життя приватно вдома. Першій мій учитель був тірольський німець Ганс Салер. Вчився я по пляну шкільному, зразу зі своїм другим братом разом, опісля сам. Так тревало аж до р. 1912, в котрім здав я матуру в реальній школі у Відні (IV квартал). Учителів мав я тільки німців і французів, та одну англійку. Мов учили нас трьох: італійської, французької і англійської. Клясичних ні, бо вчилися ми всі (і сестри) по пляну реальних шкіл. Батько вчив нас кермувати вітрильними кораблями й взагалі навтики. Від 10 р. життя до 16-го подорожував я з батьком і з братами. Був я в Росії, Еспанії, Голяндії, Франції, взагалі в цілій Европі, (найбільше в Італії), дальше в Африці, Америці й Малій Азії. Найсильніші вражіння маю з півн. Африки (Марокко і Туніс) — а саме з їх природи. Географія інтересувала мене вже в часі науки найбільше (поруч німецької літератури). З поетів люблю найбільше Ленава, Гайне й Айхендорфа, значить найрадше читаю лірику.

Батько покинув маринарку, коли я мав около 12 літ, бо не годився з керуючими військовими колами щодо реконструкції її. Він чоловік модерних переконань. Покинувши маринарку, осів на стало в м. Живець у Західній Галичині, де одержав в спадку добра по архикн. Альбрехті. Там бувала в нашім домі польська шляхта і я навчився там польської мови, яку добре опанував. Там я перший раз почув про українців. Поляки називали їх «Русини» і висказувалися про них як про розбишаків, бандитів і т. д. Я міг тоді мати коло 14 літ і свято вірив, що українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. Це мене дуже цікавило і притягало мою увагу. В кімнаті, де ми училися, висіла на стіні велика карта Галичини — і мою увагу привертала місцевість Жаб’є в Східній Галичині між горами. Я представляв собі, що це мусить бути осередок українського розбишацького племени, і твердо постановив я собі вже тоді, поїхати там і придивитися тому страшному племені. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори до Ворохти. Вибрався я сам, не кажучи нікому куди їду.

Було це в літі і було дуже гаряче. Я їхав через Львів і Станиславів інкогніто, в купе II кляси. Вражіння з гуцульських гір мав я чудесне. Вийшовши з залізниці на двірці в Ворохті, пішов я в