Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко
Звинувачення як з боку уенерівських, так і гетьманських політичних кіл на адресу В. Габсбурга у 1920–1922 рр. у намірах зробити в Україні політичну кар’єру не мали під собою реальних підстав. Саме популярність у середовищі українського громадянства, що так наполегливо заперечували уенерівці, політична чесність і відкритість В. Вишиваного, щирий демократизм, глибока любов до України привертали до нього політичних діячів з обох таборів української еміграції. Розчарувавшись у «полонофільстві» С. Петлюри і «русофільстві» П. Скоропадського, вони розгублено шукали виходу й зосереджували свою увагу на патріотичній постаті Вільгельма Габсбурга. Лише намаганням щиро й безкорисно служити українській справі, а не якимись честолюбними намірами, була продиктована уся його діяльність як під час перебування в Україні, так і в середовищі української еміграції. Ось чому цілком справедливою була його заява, що він ніякої «персональної акції» не вів і не веде. Любов до України стала причиною розриву Вільгельма Габсбурга з родиною і фактично виштовхнула його із звичного аристократичного оточення. Але ні несприятливі життєві умови, ані нерозуміння чи відчуженість, на які він часто наражався, опинившись в українському середовищі, не похитнули його відданості українській національній справі, справі української державності. Пов’язавши свою долю з Україною, Вільгельм Габсбург втратив більше ніж будь-хто з його колишнього оточення. Ймовірно, він пережив і певні розчарування через галасливу й недоброзичливу кампанію різних політичних угруповань довкола своєї особи, однак назавжди залишився вірним обраному шляху.
На початку 1922 р., внаслідок політичної конфронтації різних груп, фактично розпалося Українське національне вільно-козацьке товариство244. 9 березня 1922 р. «Соборна Україна» помістила короткий виклад суті двох документів, надісланих до редакції генеральною управою Українського національного вільно-козацького товариства. Вона полягала у тому, що «п. п. Іван Полтавець-Остряниця і Борис Бутенко є виключені з числа членів Генеральної Управи Українського Вільно-Козацького Товариства і вона за їх вчинки не відповідає. Уповноваження видані п. п. Полтавцю-Остряниці і Бутенкові за підписом полковника Василя Вишиваного і Володимира Полетики вважаються не дійсними»245.
Можна припустити, що корені конфлікту слід шукати у самочинних спробах І. Полтавця-Остряниці і Б. Бутенка порозумітися з російськими монархічними колами. Водночас близька до В. Винниченка газета «Україна», що виходила у Відні за редакцією Ів. Козакевича і вела активну кампанію проти В. Вишиваного та П. Скоропадського, поширюючи непідтверджені чутки та відверті наклепи на їх політичну діяльність, була використана І. Полтавцем-Остряницею для роз’яснення своєї позиції у справі Українського національного вільно-козацького товариства. Зокрема, у листі до редакції він пояснював свій розрив з групою В. Вишиваного відсутністю «позитивних наслідків» протягом 10 місяців спільних дій. І. Полтавець-Остряниця заявляв, що оскільки назва товариства була перебрана від його закордонної групи, то він «знімає» з Тимчасової Генеральної управи Українського національного вільно-козацького товариства та її печатки назву «Українське національне вільно-козацьке товариство» і подальше вживання цієї назви буде вважатися «Закордонною організаційною групою У.Н.Вк. Т.» «не дійсним і розглядатиметься як самочинне вживання її назви». Закордонна група І. Полтавця-Остряниці заявила, що продовжить свою працю до скликання козацького з’їзду під назвою «Генерального комітету Українського національного вільно-козацького товариства»246.
Заява «Закордонної групи У.Н.Вк. Т.» була, на нашу думку, лише черговою авантюрою І. Полтавця-Остряниці, який не цурався жодних політичних контактів, аби здобути політичний вплив і заявити про себе як лідера українських національних сил. Слід згадати його спроби порозумітися з гетьманом П. Скоропадським у 1920–1921 рр. і співпрацю у берлінському часописі «Українське слово», фінансованому урядом УНР. За повідомленням української дипломатичної місії в Берліні, І. Полтавець-Остряниця і Б. Бутенко зловживали своїми зв’язками в гетьманських колах, за що перший був «відсунутий від редакції газети». Підписання І. Полтавцем-Остряницею і Л. Бармашем угоди з відпоручниками генерала Я. Слащова про спільну монархічну акцію зустріло негативну оцінку в гетьманських колах247.
У травні 1922 року через брак коштів припинив своє існування часопис «Соборна Україна». Короткотривалий період співпраці баварських монархістів і групи В. Вишиваного не виявився ефективним у тогочасній українській політиці. Обидві сторони невдовзі мусили переконатися, що їхні цілі не мають між собою нічого спільного, окрім ідеї монархізму як такої. Якщо В. Габсбург і його прихильники дійсно мріяли про самостійну й соборну українську державу, то баварці — лише про т. зв. лебенсраум (життєвий простір) для німців. Отже, ця протиприродна спілка мусила розпастися. П. Карманський так писав про це у своїх спогадах: «Тому одначе, що особу ідеаліста Василя Вишиваного оточили такі ж, як і він, фантасти і непрактичні одиниці, баварці швидко зорієнтувались в недоцільності усієї акції, і вся імпреза була швидко зліквідована…»248.
30 серпня 1922 р. у листі до І. Волошина В. Липинський зазначав: «повідомляю Вас, з акцією полк. Вишиваного ми не маємо нічого спільного, та й, зрештою, це тепер не має значіння, бо, поскільки мені відомо, вона припинилась на разі»249. Попри короткотривалий спалах політичної активності, група В. Габсбурга не могла скласти серйозної конкуренції гетьманському руху, який мав набагато потужніше соціальне та ідеологічне підґрунтя та виразні політичні перспективи. Звичайно, це ще більшою мірою стосувалося й уенерівського угруповання. Зрештою, В. Габсбург відійшов від активної участі в еміграційному політичному житті, хоч і надалі виявляв постійний інтерес до українських справ.
В. Липинський не відкидав можливості порозуміння гетьманців з В. Вишиваним, про що, зокрема, свідчить короткий протокольний запис допиту В. Габсбурга у Київській слідчій тюрмі 26 вересня 1947 р., у якому зазначено, що під час перебування ерцгерцога у Відні у 1923 р. він неодноразово зустрічався з В. Липинським. Метою цих контактів була організація зустрічі В. Габсбурга з П. Скоропадським для «врегулювання взаємовідносин», як зазначається у протоколі. У листі до В. Габсбурга від 22 липня 1923 р. В. Липинський повідомляє: «Пан Гетьман дуже дякує вам за Ваше ласкаве бажання допомогти в одержанню візи, але, на жаль, поки не може скористати з Вашої такої великої чемності, бо ріжні обставини не дозволяють Пану Гетьманові приїхати в найблизчім часі до Австрії». Із вищезгаданого протоколу допиту видно, що зустріч між ними
