Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко

політичної діяльності групи В. Вишиваного Рада присяжних УСХД, за ініціативою В. Липинського, схвалила позицію свого голови, який заперечував будь-яку можливість спільних політичних дій з ерцгерцогом, доки той «не помириться з [Павлом] Петровичем (П. Скоропадським. — Авт.) і не поведе своєї акції в порозумінню і контакті за ним»221.

Активність групи В. Вишиваного дала підстави тогочасним спостерігачам політичного життя української еміграції констатувати наявність двох монархічних течій. 3-го вересня 1921 р. О. Назарук у листі до В. Липинського зауважував про появу у пресі інформацій щодо взаємин обох груп «наших монархістів». Йшлося при цьому, зокрема, про безпідставне твердження, вміщене у ч. 35 «Українського прапора», «немов би прихильники гетьмана Скоропадського переходили до полк. Вишиваного»222.

У політичній діяльності В. Габсбурга, яка знайшла певну підтримку в різних колах української еміграції, зокрема, у згаданому вище виступі Є. Чикаленка, В. Липинський вбачав суттєву загрозу як ідеологічним, так і організаційним засадам новітнього гетьманського руху. Враження про спільність дій П. Скоропадького і В. Вишиваного, що могло скластися в українському суспільстві, було неприпустимим для політичного керівництва Українського союзу хліборобів-державників, яке безповоротно пов’язало свою політичну лінію з особою П. Скоропадського.

В органі УСХД «Хліборобська Україна», редагованому В. Липинським, було видруковано комунікат, у якому зазначалось: «З приводу розповсюдження в деяких колах неправдивих чуток про участь УСХД в теперішній політичній діяльності полковника Василя Вишиваного заявляємо, що УСХД, ставлячись із повагою до ідеї Української Трудової Монархії і працюючи для її здійснення, віддає всі свої сили справі об’єднання і організації Українського хліборобського класу і тому в персональній акції Полк[овника] Василя Вишиваного ніякої участі не бере»223. 1 хоча у відповідь на цей комунікат у «Соборній Україні» з’явилося повідомлення В. Вишиваного, що він «ніякої персональної акції не вів і не веде»224, керівництво УСХД вбачало з діяльності «новоявлених “монархістів” з “Соборної України”» загрозу дискредитації і знищення своєї праці «ідейного та організаційного об’єднання українських консервативно-монархічних хліборобських кіл»225.

Додатковим фактором до цього кроку В. Липинського було те, що Є. Чикаленко відмовився брати на себе відповідальність за діяльність В. Вишиваного. «А без Вас при тих умовах, в яких вона ведеться, ми цілу ту акцію вважаємо шкідливою», — писав В. Липинський Є. Чикаленку 31 грудня 1921 р.226.

У 1922 р. було визнано, що на чолі УСХД може стати лише гетьман Павло Скоропадський — «нащадок колишнього носителя верховної влади на Україні і покликаний хліборобськими групами до державної влади в 1918 р.»227.

Саме намаганнями зберегти провідне становище УСХД і зміцнити теоретичні підвалини гетьманського руху була продиктована поява праці В’ячеслава Липинського «Покликання “варягів”, чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є. X. Чикаленка: “Де вихід?”» удрукованому органі УСХД «Хліборобська Україна» (1922/25 кн. 4–5).

В. Липинський підкреслював, що «під прапором власне «варязького монархізму», піднятого Є. Чикаленком, мало місце «повторення в карикатурних формах «повстання проти гетьмана і проти панів» — тільки вже не в старих привичних костюмах демократично республіканських, а в зле допасованих і вульгарних костюмах «демократично-монархічних»228. Безперечно, В. Липинський мав рацію, коли наголошував, що концепція «чужоземного королевича», «не зв’язаного ані з землею, ані з традицією, ані з місцевим правлячим чи правившим Родом, ані з історичною спадковістю, не дасть Україні тої сталої твердої і непохитної точки опори, без якої ані консерватизму, ані монархізму українського помислити властиво не можна». Крім того, як справедливо зауважував В. Липинський, «кандидатура власне цього Роду (Габсбургів. — Авт.) (посідаючого історичні традиції і права історичної спадковості тільки в Галичині) викликала би дуже небезпечну для України релігійну та політичну реакцію». Отже, теорія Є. Чикаленка, на думку В. Липинського, на практиці відкривала б простір для появи все нових і нових претендентів на владу в Україні. Відсутність традиції та історичної спадковості, а також пов’язаного з ними легітимізму робили б такий монархізм, за висловом вченого, «звичайною диктатурою, звичайним законом і правом узурпатора удачника»229.

Не вдаючись до аналізу усього перебігу полеміки між обома групами українського консервативного табору, зазначимо, що В. Липинський зберігав, попри все, шанобливе ставлення як до автора концепції «варязького монархізму» — Є. Чикаленка, так і до «чужоземного королевича» — В. Габсбурга, іменем якого широко користувалася група політиків від «Соборної України». «Розуміється, — зауважував він, — такого результату своєї теорії не сподівався її Автор, і з цим найновішим (та мабуть найгіршим) способом демократичного (тільки зі спекуляцією не на соціалізмі, а на «монархізмі») будування «Соборної України» — який видумали її редактори, — ані він, ані той «чужоземний королевич», під іменем якого «будування» відбувалося, судячи по дійшовшим до нас звісткам, вповні і без застережень не солідаризувались»230.

Властиві В. Липинському принциповість і чесність в оцінці діячів різного політичного спрямування зрештою визначили його ставлення і до Вільгельма Габсбурга. «Віримо його опублікованим в пресі заявам, — писав він, — і віримо, що він свою любов до України готов віддати її оздоровленню, а не використовуванню для себе її сучасного каліцтва. Тому не його сподіваємось бачити в ролі всяких руїнницьких претендентів на Великій Україні…»231.

Дипломатія УНР проти В. Вишиваного

Виразна антипольська спрямованість В. Вишиваного, його контакти з німецькими офіційними колами, активна діяльність у середовищі військових-українців в еміграції викликали різку реакцію керівництва УНР. Усі політичні кроки В. Габсбурга стали предметом постійної уваги дипломатичного відомства. Український консул у Мюнхені В. Оренчук повідомляв міністра закордонних справ УНР 5 липня 1921 р. про перебування у Мюнхені «відомого полковника січових стрільців», який, за словами консула, проводив «акцію в напрямкові заінтересовання німців українською справою. Відпоручником його є 6. міністр Бутенко, в руках котрого є будто би уповноваження від віденського Союзу Старшин. Акція ведеться виключно серед правих кругів. Її вістря звертається також і проти Скоропадського, котрого шанси в послідньому часі страшенно зміліли. Робляться також заходи, щоб зацікавити справою німецько-українського зближення і притягти до безпосередньої участі ширші кола українського закордонного громадянства»232.

На цю інформацію В. Оренчука було накладено особисту резолюцію С. Петлюри,