Її ім’я було Татьяна - Віктор Суворов

Захисники Жукова обписали Інтернет розрахунками рівнів радіації, скреслили графіками стрімкого падіння цих рівнів.

Цих громадян присадимо запитанням: а чому матеріали навчань засекречені? Хтось у Кремлі через 60 років усе ще сподівається скористатися набутим досвідом? Хтось усе ще планує жбурнути «Татьяну» з Ту-4 і проривати фронт «західних»?

І чому з учасників навчань зажадали письмових зобов’язань зберігати таємницю двадцять п’ять років? Навіщо її зберігати? Поміркуймо, що міг розповісти учасник навчань? Що вони відбулися? Так цього ніхто й не приховував. На навчаннях були присутні представники шістнадцяти іноземних держав. З бетонних бункерів вони через темні скельця перископів спостерігали за подіями. Усіх їх перед навчаннями з обстановкою ознайомили: там ось «західні», тут — «східні», прориватимемо оборону в напрямку до епіцентру, танків — стільки-то, гармат — ось стільки.

Через три дні ТАРС в офіційному повідомленні сповістило світ про проведені навчання. Тож про яку таємницю після цього йдеться?

Що іще міг розповісти учасник? Що бомба має жахливу руйнівну силу? А хто цього не знає? Припустімо, один учасник навчань проговорився, розповів комусь, що після вибуху утворюється вогняна куля, що світлове випромінювання і тепловий імпульс спалюють будинки й дерева, оплавляють танкову броню, що ударна хвиля руйнує на друзки будь-які будови, плющить танкові корпуси та зриває башти. Припустімо, хтось почув це і ще комусь проговорився, зрештою, ця інформація стала відома ворожим розвідкам. Запитання: так невже ворогам вона в новину?

Можливо, Жуков не хотів виказати американцям велику таємницю про те, які в ядерного вибуху фактори ураження? Так вони ці фактори без Жукова першими відкрили.

Що ж приховуємо? І заради чого?

Пояснюю на прикладі. Архіви Тоцької районної лікарні з 1954 до 1980 років знищено. Не було місця для зберігання. Довелося спалити.

Вибух у вересні 1954 року.

Після того з 1955-го до 1980-го — рівно двадцять п’ять років — чистий четвертак.

3

Яка цінність отриманого досвіду?

Усі учасники навчань дали письмове зобов’язання мовчати 25 років. Усім в особистих документах було зроблено фальшиві записи про те, що у вересні 1954 року вони перебували на Далекому Сході, у Заполяр’ї або в Середній Азії.

Учасників навчань тисячами викинули з армії. Жукову вони більше не були потрібні. Відходи виробництва. Шлак.

Але навіщо десяткам тисяч солдатів потрібен досвід прориву через епіцентр, якщо в армії вони ніколи більше служити не будуть? Якщо ні з ким своїми знаннями поділитися не можуть і не мають права?

Яка ж користь від такого досвіду?

Приголомшлива логіка: навчили натовпи людей діяти в умовах реального застосування ядерної зброї, а вони всі похворіли, ба навіть вимерли. То навіщо ж їх учили?

Якби Жуков, заразивши десятки тисяч солдатів променевою хворобою, білокрів’ям та іншою гидотою, потім наказав би їх лікувати, то це був би досвід лікарів. Але ніхто цим не займався.

Якби людей після вибуху пропустили через медичний, радіаційний і хімічний контролі, то це був би досвід військовим медикам і фахівцям радіаційного та хімічного захисту. Але й цього не було.

Якби після вибуху проводили дезактивацію техніки й озброєння, то це був би досвід для всіляких інших фахівців. Але не було дезактивації. Тож хто і який досвід отримав на цих навчаннях?

Якби було встановлено контроль за здоров’ям місцевих жителів, то це був би досвід для якихось медичних світил. Цікаво ж дізнатися, що буде за 10–15 років потому. Дівчатка, які підростуть, будуть народжувати нормальних немовлят чи виродків? Цікаво ж довідатися, будуть хлопчики наступного покоління повноцінними чи імпотентами. Але й цими питаннями ніхто не переймався. А медичну статистику нещадно винищували.

4

Головне запитання: НАВІЩО?

Кому і навіщо було потрібно проводити навчання із застосуванням ядерної зброї на Тоцькому полігоні у вересні 1954 року?

У чому сенс?

Дивно, уже прошелестіло шість десятків років із часу вчинення Жуковим особливо тяжкого злочину проти власного народу, проти своєї Батьківщини, але ніхто цими питаннями нас так і не обтяжив.

Офіційна версія: навчання проводили заради того, щоб на практиці переконатися в можливості прориву оборони супротивника шляхом використання ядерної зброї, отримати досвід такого прориву.

Погодимося. Але поставимо пряме запитання: це ви про кого? Оборону якого супротивника Жуков у разі війни мав намір проривати ядерними ударами?

Давайте вслід за небесним світилом пройдемося зі сходу на захід по ймовірних адресатах таких ударів. Обірвемо, ніби пелюстки ромашки, неймовірні варіанти. Відсіємо негідних. Виявимо ймовірних.

Японія на островах, там суцільного фронту бути не може. Якщо замислимо висаджувати десант, треба тільки не забути уроки висадки на Курильських островах 1945 року — те, що потрібно насамперед, слід завантажувати останнім.

Хоча навіщо висаджувати десант? Під кінець Другої світової війни американці скинули з бомбардувальників, створених під керівництвом великого болгарина, пару сюрпризів на японські міста. Результат перевершив сподівання.

Столицю американці не чіпали. Били по другорядних цілях. Готувалося чотири удари. Але вистачило і двох. Японія після пари вибухів здалася. Отже, якщо Радянський Союз готував війну проти Японії, досвід Тоцьких навчань був би марним. Його неможливо було повторити. Та й навіщо? Обери пару міст, шарахни — і япошки здадуться.

Корея?

На час проведення навчань на Тоцькому полігоні минув лише рік відтоді, як війна у Кореї завершилася. Корейську війну Радянський Союз програв. Ідея Сталіна полягала в тому, щоби Південну Корею зробити комуністичною. Три роки посиленого мордобою результату не забезпечили. Де війну розпочали в червні 1950 року, там її і завершили в липні 1953-го.

Радянський Союз мав намір Південну Корею «звільнити». Не вдалося. Програш очевидний.

Американці прагнули «визволення» не допустити. І не допустили. Тобто домоглися свого.

Після того радянських маршалів і генералів до Кореї більше не тягнуло.

Китай?

Китай на той час був нашим добрим другом і союзником.

Тисячі китайських фахівців навчалися в радянських університетах та інститутах. Китайські офіцери осягали науку перемагати в радянських військових академіях і училищах. Радянські військові радники передавали китайській армії досвід нещодавно відгримілої війни.

Радянські інженери допомагали китайцям освоювати новітні досягнення науки і техніки аж до будівництва в Китаї атомного реактора з мирною, зрозуміло, метою.

Радянська технологія потоком лилася до Китаю.

За радянськими документами та кресленнями в Китаї було налагоджено виробництво автомобілів ЗіС-150 і ГАЗ-51, автоматів Судаєва й автоматів Калашникова (китайський Калаш з ієрогліфами в мене в кабінеті на стінці висить), карабінів Симонова, кулеметів Горюнова, кулеметів Дегтярьова і Шпагіна, мінометів Шавиріна, гармат і гаубиць Петрова та Грабина, танків Т-54 і ПТ-76, артилерійських тягачів і