Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

тої міри, що навіть телефонічні розмови поміж Н.К. та штабами Корпусів, — мало що не на другий день, — були йому відомі. Ми рахували, що з більш тісною облогою Львова нам пощастить запобігти цьому лихові.

Я не буду тут зупинятися на подробицях описання лютневих боїв. Їх значіння, взагалі, було виховуючим. Цінним було те, що на всьому театрі військових подій ми тримали ініціятиву в своїх руках. З кожним днем наші частини міцнішали, а зокрема артилерія, до складу якої почали вводитися гармати більших калібрів.

Наша важка артилерія дістає завдання бути все у поготівлі та підтримувати наступ наших частин не лише на південні й південно-східні околиці міста, але й на Півночі. У Краснім організується летунський парк, що складався з австрійських і російських апаратів. На наказ Начальної Команди полк. Кануків організує три летунські сотні, а саме: боєву, розвідчу й направчу. У Стрию організується окрема сотня для обслуги південного фронту. Не дивлячись на перевагу ворожого летунства, наша авіяція починає опановувати повітря. На залізничих шляхах у лютому ми маємо вже бронепотяги, а на дорогах — бронеавта. Хоч наші бронепотяги щодо будови уступали польським, всеж щодо сміливости рухів і підприємчивости, якщо їх не перевищували, то принаймі суперничали з ними.

Ясно, що всі ці технічні засоби нашого війська — зза своєї нечисельности — мали для нас більш моральне, ніж реальне значіння.

Розділ III
Експльоатація засобів у нашій лютневій офензиві
Деякі детайлі обстановки.

Трикутник Броди — Перемишль — Коломия був найбільш придатною місцевістю для маневрування. На Північ і на північний Захід від цього трикутника, зогляду на горбковатість та ліси, місцевість більше надавалася для партизанської чинности, а на Південь — у Карпатах — можнаб вести тільки гірську війну.

Ні на річки, ні на напрямок битих шляхів ми не могли особливо скаржитися, — хиба тільки, що останні були в дуже прикрому стані. Проте напрямок залізничих шляхів сприяв операціям польських військ.

Цілий край вкрито окопами, що залишилися з світової війни; не бракувало також і дротяних перепон; місцями подибалися навіть поважні укріплені будови, як, наприклад, у Миколаєві, що йому довелося відограти помітну ролю на весні 1919. року.

Як на окремий чинник, слід вказати на цілу систему притоків верхнього Дністра (район Комарно — Жидачів — Стрий — Самбір). Зогляду на слабість наших технічних засобів (понтони й мости), це мало не аби яке значіння. У наших операціях прийшлося нам південну частину трикутника перенести на лінію Дністра (від Жидачева до Городенки), бо більшість мостів була понищена у великій війні.

Не лишалося без впливу на розвиток кампанії також і те, що, як каже проф. Рудницький, "звязи квантитавного й квалітативного значіння дуже ріжно вяжуть природу краю з народом". Власне в Галичині ця теза знаходить собі повне примінення.

Земля (село) була у фактичному посіданні українців, національна свідомість яких була настільки високою, що навіть не приходилося чути: "хто ми й чиї ми діти"… Лише в західно-північних околицях і навколо міст та містечок певний відсоток українського населення з перших днів зайняв невтральне становище у нашій боротьбі. Це були т.з. "латинники", на яких впливали "ксьондзи", що їм не можа відмовити ані польського патріотизму, ані активізму.

Щодо міст, то вони мали мішаний, або краще: польсько-жидівський характер. Це були немов готові осередки ширшого наступу поляків на Схід; поруч з "латинниками" уявляли вони добрий грунт для чинности розвідчих апаратів "Довудства".

Але не можна оминути також і того, що наше греко-католицьке духовенство не уступало польському в активізмі. Роля українських священників у боротьбі проти поляків була дуже позитивною. Своєю службою, прикладом і промовами вони суперничали з політичними провідниками. Ворог відповідно оцінив заслуги наших пан-отців і, не зважаючи на "сан", де тільки було можливо, катував їх. Отець Нижанківський і богато інших назавжди залишаться у вдячній памяти українців.

Також і з розмов із стрільцями та селянами я переконався про глибокий і свідомий патріотизм української Галичини. Одного дня прийшлось мені побувати в гостині в одного ґазди, вже зовсім сивого дідуся. Він мене дуже вразив своїм зацікавленням до війни проти Польщі. А те, що звичайні вояки на фронті з великим захопленням перечитували "Стрільця" й "Республіку", лише підтверджувало мої спостереження. Бажання слабших одиниць ухилитися від податку крови та сховатися десь у запіллі гостро осуджувало стрілецтво, і часами приходило з цього приводу навіть до сутичок.

Взагалі, наскільки ми були бідними матеріяльно, настільки добре стояли ми морально. До певного часу запілля було солідною опорою борців на фронті, чому богато сприяла однодумність провідників у питаннях, що, як, наприклад, земельна реформа, сильно непокоїли стрілецькі маси.

Спокійний за свою хату, свідомий того, що в своїй державі відкриються для нього кращі вигляди, стрілець безоглядно віддавався святій справі звільнення рідної землі від зайдів. Вірш Олеся, що кінчається словами:

"Брати! за шаблю, за мушкет! Всі за Республіку вперед! Вперед, вперед — одна дорога, А там за нею — Перемога!"

передавався з уст до уст. Армія жила! Це дійсно був момент, коли Падеревському не можна було не просити Найвищу Раду, щоби війська Польщі — проголошено військом Антанти…

Члени Національної Ради цілком справедливо стверджували в своїх промовах, що момент національний був домінуючим у широких масах. Не загостренням питань господарсько-соціяльного характеру, але гідністю й жертвами на армію виказували маси своє відношення до тої боротьби, яку розпочали політики. Безумовно, війна була популярною. Правда, "степень напруження" не скрізь був однаковим, Коломийщина, Бережанщина, Тернопільщина та всі прифронтові повіти вели перед. Особливож вславилися своїм завзяттям куріні гуцулів.

Загально беручи, бажання наших противників-старшин змалювати участь українських мас у війні проти поляків, як вислід зусиль революційної