Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Як само належало нам уборотьбі з поляками застосувати цей досвід? — Зогляду на це, що противник черпав свої засоби із усього — дочить просторого — краю, а сили обох воюючих сторін були невеликі й озброення їх було примітивне, — господарські осередки не набрали для нас особлившого значіння. Ось тому було для нас актуальним, створити пригожі умовини до знищення живої сили ворога, й витворити таку ситуацію, що загрожувалаб його політичним осередкам. Зломити ворожу силу ми могли лише фізичною силою й рухливістю. Зогляду на це, що по тому боці Збруча вільні від ворога обшари з кожним днем маліли, все більшого значіння набірали для нас простори Галичини. Для втримання цих обшарів ми могли битися на місці, тобто примінити активну оборону, або ще краще, перейти в наступ. Перший спосіб передавав у руки противника ініціятиву боротьби, давав йому змогу вільного вибору моменту для рішаючої операції, — перемоги. Другий спосіб заховував за нами ініціятиву, а з тим і можливість, низкою штучних операцій підірвати в основі боєвий апарат ворога. Ясно, що операцію під Львовом, — і в першому, і в другому випадку, — можна було рахувати тільки переходовою, аби далі, — десь на шляху до Кракова чи навіть до Варшави — перейти в рішаючий бій.
Тому, що головна сила польських військ була саме в районі Львова, властива операція проходила під цим містом з метою його опанування. Звідсіль й походить клич: "На Львів!", що вкорінився в психіці широких мас та що ним жила суспільність й армія в січні, лютому і березні 1919. р.
Львів, у якому згідно з рахунком Сопотніцкого[7] було 15.000 польського війська, можна було порівняти з далеким, наперед висуненим заборолом, що до нього вели два важливіші ходи сполуки, а саме: Перемишль — Львів і Замость — Львів. На знищення цеї групи ворожих сил, тобто приневолення її до здачі, ми повинні були в першу чергу спрямувати всі наші зусилля. Другим, не менш важливим завданням являлося забезпечення за нами напрямку Хирів — Самбір — Дрогобич — Стрий, де успіх ворога загрожував нашій діяльности проти головних сил коло Львова, зокремаж віддавав ворогові нашу "скарбницю", — бориславський нафтовий район. Простір Белз — Сокаль — Камінка — Красне почасти обороняла володимиро-волинська група. Одначе цей простір, без головніших господарських і політичних осередків, не мав для нас особливої ваги.[8]
Проте перевести в життя ці заміри Начальна Команда не могла, бо саме тоді стояла вона перед важким завданням реорганізації армії. На переведення цього ми потребували, згідно з нашими розрахунками, найменше 6–8 тижнів. На тодішні умовини досить великий час. Годі було думати, що ворог подарує нам нашу пасивність, і на кожний випадок треба було рахувати, що зза неї ми загубимо ініціятиву. 3 цих міркувань Н.К. намічає на переходовий час кілька доповнюючих акцій, що, — сполучені однією льогічною оперативною думкою, — витворилиб нам краще вихідне положення на майбутній рішаючий бій.
Цими акціями мали бути:
1) більш тісна облога Львова з північного Сходу та Півночі,
2) відібрання від ворога обшарів на північний Захід від Львова,
3) міцне забезпечення за нами смуги Рава — Белз — Сокаль,
4) міцне забезпечення за нами напрямку Хирів — Самбір, що виводив ворога на наші зади, а крім того сприяв опануванню ворогом нафтового району.
До переведення негайної реорганізації армії Н.К. спонукали матеріяльні й моральні спроможности поляків, які, не рахуючись з тим, чи пощастить їм швидко впорядкувати свої справи на інших фронтах, могли в короткому часі виставити проти нас принаймі стотисячну армію. Тому Н.К. плянує переведення своїх намірів у цей спосіб, що в першу чергу хоче привести до ладу все, що вже було зроблене завдяки ініціятиві низів, а щойно після того приступити до ширших формувань. У міру того, як військові частини набірали більш організованих форм, пляновано зведення їх у більші одиниці. Таких намічено три: З частин б. Північної Округи мав творитися 1. Корпус з місцем постою команди в Камянці Струмиловій. На команданта Корпуса в початках намічено полковн. Курмановича, а пізнійше полк. Микитку. Начальником штабу — отамана Вурмбранда, а потім отамана Куніша.
3 частини бувшої Південної Округи мав бути утворений 3. Корпус з місцем осідку команди в Стрию. На чолі Корпусу залишено полк. Косака, а начальником штабу — підполк. Долежаля.
Згодом ті дві Округи мусіли трохи розвинутися й дати місце 2. Корпусові, який мав оперувати на напрямку Ходорів — Бібрка, — часово з функціями осадного корпусу. На команданта намічено полковн. Тарнавського, а на начальника штабу — підполк. Шаманека.
Щож торкається бригад, то, — як вже сказано вище, — вони відогравали в нас ролю першого зєднання ріжних родів зброї як у великій війні дивізії.
У перших часах тереном використання мав бути фронт і припілля, а глибоке запілля полишалося на пізніше. Запільні організації 3. Корпусу поставлено Начальною Командою за зразок для інших. Н.К. розраховувала утворити небавом при собі ширший відділ забезпечення, як посередника поміж таким же відділом Військового Секретаріяту й органами постачання бригад. Це пособлялоби більшій зручности й волі рухів у наших еволюціях (перекидування частин з одного напрямку на другий) і маневрах. Наші маневрові здібности могли ми збільшити ще шляхом підсилення залізниць, бо брак стратегічних шляхів сильно утруднював пересування військ уздовж фронту. Для цього, наприклад, щоби пересунути якусь частину з Красного на Стрий треба було направляти її через Тернопіль. Хоч ми й не мали "мас", але мали великі віддалення. Тому добрі залізниці принеслиб нам не аби яку користь. З нашими технічними засобами смішно було думати про будову нових шляхів, — ходило бодай про піднесення їхньої перевізної здібности та втримання її на дотеперішній висоті.
Щож торкається
