Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Той ідеал був: Східна Галичина є частиною України! А вона — ця частина — щойно вийшла із світової війни. Які тільки "озброєнні натовпи" не перейшли її від Сходу на Захід і назад по кілька разів! Хто тільки не обкрадав її! Але всеж, при першій нагоді, вона піднесла той самий прапор, що й Золотоверхий Київ…

Бої, що вже майже місяць точилися на нашому широкому фронті, — як це я зазначив вище, — мали витворити обставини, які сприялиб започаткованню рішаючої боротьби з метою основної зміни нашої оперативної ситуації. Ми хотіли перевести наші ґрупи на північні й північно-західні кордони, аби цим поставити Конференцію в Парижі перед доконаний факт заволодіння всіма українськими землями.

Усе заповідало успіх нашої акції. Кожний день лютого приносив нам нові організаційні й оперативні здобутки. Зогляду на це, готували ми на середину лютого ширший наступ.

Але на цей раз у нашу оперативну працю вмішалося також і командування військами Великої України. Спочатку депешою, а пізніше й особисто отаман О. Шаповал передав мені бажання Головної Ставки, щоби до 18. лютого, коли в Парижі мали розпочатися засідання Мирової Конференції, взяти Львів, хочби навіть і чоловим наступом. Отамана Шаповала підтримував його технічний співробітник, полковник російського Генштабу Какурін. Присутність цього останього, зогляду на те, що він заслужено користався іменем доброго ґенштабовця, надавала вмішанню вищого командування ще більшого значіння.

При цій нагоді, вперше від початку кампанії, я виложив представникам Головної Команди наші засадничі міркування щодо боротьби У.Г.А., наші досягнення і наш замір зважитися на рішучий крок. Я зазначив, що чоловими наступали ми ніколи не дійдемо до позитивних наслідків, а натомісць удар на лінію Перемишль — Львів, саме коли ми міцно стоїмо в районі Рава Руська — Белз — Сокаль, повинен поставити головні польські сили в загрозу відрізання, і тим змусити поляків до боротьби аж до вичерпання сил. Ось тоді, на мою думку, можна булоб вдарити безпосередньо на Львів.

Я вже зазначав, що наш боєвий організм покищо обмежувався фронтовими засобами. Плянованаж нами боротьба, згідно з нашими розрахунками, мала втягнути всі наші сили, бо годі було думати, що без підсилення фронтових сил свіжими доповненнями, ми зможемо нанести удар у саше серце ворога. Кількість необхідних нових підсилень була визначена на десять тисяч.

Ось тому, зогляду на організаційні й політичні обставини, наша нарада ухвалила просити Державний Секретаріят скликати при Начальній Команді державну нараду й запросити др. Петрушевича, як представника Національної Ради і відпоручників Державних Секретарів, а зокрема Військового Секретаря.

Така нарада відбулася кілька днів перед нашим наступом, тобто між 9.—16. лютого. Саме в той час полк. Мишківський передав свої обовязки полк. Курмановичеві. Я рішив запросити на нараду їх обох, а реферат перебрати на себе. Я зясував положення й зазначив, що в основу моїх оперативних міркувань покладена боротьба з живою силою ворога. Удар 3. Корпусу на район С. Вишня — Городок мусів притягнути до себе всі головні сили поляків, що були скупчені в трикутнику: Городок — західна частина Львова — Лібень В. Цей двобій, на мою думку, мав бути рішаючим моментом, що мігби навіть створити сприятливі обставини для всіх дальніших чинів у напрямі приголомшення ворога, здеморалізування населення міста, та навіть появи нашого стрільця на вулицях Львова (див. Сх. ч. 1 й 2).

Від полк. Какуріна й полк. Мишківського я та всі інші чекали завважень до принципової частини мого пляну. Проте ніхто не вніс важливих поправок, і тому нарада перейшла до технічних питань.

Я звернувся до заступників політичної й військової влади в запіллі за зясованням можливости десятитисячного поповнення, жадаючи категоричної відповіди, чи Н.К. може на це рахувати. Відповідь була позитивною.

Пізніше серед наших військових дуже часто виринало питання: чи не булоб доцільним одночасно з перерванням сполучення Перемишль — Львів намітити — теж саме й на напрямкові Самбір-Хирів? Із стратегічних міркувань ні я, ні начальник штабу на це не погодилися, бо мало було перервати сполучення, — його треба було також і втримати. З другогож боку це привелоб до розпорошення нашої ударної сили й до ускладнення нашої операції. Зрештою ми не малиб для переведення такого завдання необхідних засобів пересування. Ворожаж ґрупа була досить сильною, щоби, при найменшій нашій помилці, вдертися в наше розположення, а наш протинаступ частинами хирівської ґрупи не мігби нічого поправити. Це були причини нашого рішення, залишити плян.

Перше ніж перейти до нашого лютневого наступу, що тягнувся майже місяць і підчас якого обі сторони робили найбільші зусилля, необхідно звернути увагу на ті зовнішні умови, серед яких наступ розпочався. Тут нам допоможуть офіційні звіти нашої й ворожої команди.

Польське "Довудство" у своїх звітах мало такі розділи: Литва й Білорусь, де оперувала ґрупа ґен. Лісовокого; Волинь і Холмщина, де оперувала ґрупа ґен. Сміґлого. Східна Галичина, де оперували ґрупи ґен. Ромера (Рава — Львів — Жовка) і ґен. Розвадовского (головні напрямки: Львів — Красне, Львів — Бібрка й Львів — Перемишль); Тешинський Шлеск та, нарешті, Познань. Так було до 10. лютого. Але розділ "Познань" позначався вже зовсім дрібним друком. Це відповідало фактичному станові річей, бо на той час держави-переможці забезпечили полякам у тому районі корисну розвязку. Зовсім інакше стояла справа, скажім, на тешинському напрямку, де Антанта повинна була рахуватися також і з домаганнями другого свого спільника, або там, де вона не мала жадного впливу.

Нас особливо цікавило положення в Познані, де, такби мовити, "загрузла" значна кількість польських частин доброго німецького вишколу. Про активізм українців на Волині, або большевиків на мінському напрямку тоді не можна було й думати.

Звідомлення Українського Ґенерального Штабу з 18. лютого подавало: Південно-східна ґрупа. У напрямку Голта—Єлисавет спокійно. На відтинку Листунівка — Цвітково ворог справляє залізницю. У район Звенигородки прибуло 700 большевицької піхоти. Східний фронт. У напрямку