Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв
Власне, на цьому спільна історія моїх батьків закінчується, і після мого народження єдине, що у них лишилося спільним і було нагадуванням час від часу про колишню близькість, — це я.
* * *
Ось так і почав формуватись головний герой цієї оповіді. Ще до моєї появи на світ було передбачено, що я матиму антинаркотичну залежність. Бо життя і смерть Батька, який згорів, як наркометеорит, на небосхилі мого життєвого шляху, поставило розпечений відбиток у свідомості: наркота — це дуже погано, небезпечно й соромно. Головне — соромно, я ненавиджу це відчуття.
Наша маленька сім’я (я і Мама) стрімко розрослася через переїзд до маминих батьків. Мешкали вони в невеликому містечку, яке на той час славилося значним числом шанувальників маку та інших, доступних і популярних на той час, речовин для розширення сприйняття світу. А район, де вони мешкали, за кількістю нариків вирізнявся навіть у самому місті. Такий був час. А мій Батько був з-поміж тих, хто не пройшов випробування тим часом.
Ще наше містечко було доволі популярним у вузьких колах людей, що заробляли на життя далеко не законним способом. Це було зумовлено вдалим розташуванням міста, та і взагалі всього регіону. Але, на щастя, моя сім’я (виключаючи Батька) жодним чином не була пов’язана з подібними речами. Тата я можу сміливо видалити з кола сім’ї, хоча б через те, що я з ним ніколи не жив. Хіба приїздив до нього в гості в село на короткий час, чи він брав мене на прогулянки, коли приїжджав до міста. Але його справи і те, чим він заробляв, жодним чином не торкалися ані мене, ані моїх родичів, з якими я виростав. Мешкали ми у трикімнатній квартирі, яку дід отримав на всю родину, ще за радянських часів, працюючи на заводі зварювальником.
Сміливим я став завдяки Діду. Дуже його боявся до 13 років. А потім я посміливішав. Усі члени моєї сім’ї чесно у поті чола працювали на загальне благо племені… окрім Діда. Так, саме Діда, а не дідуся, тому що у мене язик жодного разу в житті не повернувся назвати його дідусем, хоча часом з ним можна було й нормально поговорити. Дід завжди усвідомлював себе окремо від нас. У нього була особиста тумбочка з особистими речами. Своїми грошима він завжди порядкував сам. Даючи частину зарплати у загальний бюджет, вважав це невимовно великодушним вчинком, шляхетності якого просто не було меж. Адже не може ж бути межі у нескінченності. Ще він безперестанно нагадував усім, що ми всі живемо в ЙОГО квартирі. Крилаті вислови Діда назавжди врізались у мою пам’ять: «Тут всьо МАЙО!!», «Вон Бог, вон порог. Вон на хуй отсюда!» Отакий був чоловік, сам собі на умі.
А ще бухав. Страшно бухав. Дуже багато сліз було пролито через його вічно п’яну мармизу: моїх, Бабусиних та Маминих, лише Дядько ніколи не плакав. Хоча, може, я просто не бачив. Заради справедливості варто відзначити, що Дід був відмінним зварювальником і єдиним з нашої сім’ї, хто мав стабільну роботу упродовж тривалого часу. Попри те, що були постійні проблеми через пияцтво, зі всього міста до нього надходили приватні замовлення, бо він умів зварювати так, як ніхто інший. Виконанням замовлень займався у гаражі: варив котли, труби і купу всілякого іншого різноманітного і складного у виконанні. Тільки от з гаража завжди повертався п’яний.
Ощадливим я став завдяки Бабусі. Вона не надто обтяжувала себе глибокими життєвими роздумами, була дуже практичною людиною і більше переймалася питанням, як нас прогодувати, дуже працьовитою й готовою на все заради своєї родини. У дев’яності ми вижили ледве не винятково завдяки її працьовитості й відповідальності за нас. Колишній радянський м’ясокомбінатний працівник — як тільки моя Бабуся не намагалася заробити, аби прогодувати нас. Мені запам’ятався запах клейонки та нарізані шматочки з неї по всьому дому, коли Бабуся сама викроювала та шила дощовики. Якось я випадково торкнувся зап’ястком гарячої праски. Вже не пам’ятаю, чим саме мені мастила Мама руку, але огорнула її тою самою блакитною клейонкою — корисна річ у господарстві.
А ще пригадую дрібненькі гілочки для штучних квітів, бо пізніше Бабуся почала паралельно з дощовиками виготовляти вінки. Я дуже добре запам’ятав ці пластмасові гілочки, вони були пустотілі, і я грався ними, як конструктором, засовуючи одну в одну, виробляючи різноманітні фігурки. У принципі, вінки — доволі прибутковий і стабільний бізнес. Так і з’являється здоровий цинізм у маленькому воякові: смерть трапляється, і на ній деякі люди заробляють.
Мало-помалу Бабуся перейшла на торгівлю одягом, а згодом — взуттям, чим, напевно, займається й дотепер. Їздить сусідніми селами й торгує вже понад півтора десятка років, навіть будучи на пенсії. Мені запам’ятався образ Бабусі, яка рано-вранці приїжджає з Одеси, куди їздила за товаром, будить мене ні світ, ні зоря і дає нову іграшку. Ці теплі спогади для різноманітності перемішуються з іншими, більш строкатими. Бо Бабуся часом могла піти в запій на пару з Дідом. Виглядало це дуже страшно. Але, на щастя, у Бабусі, на відміну від Діда, який міг пиячити тижнями без перерви, організм був не такий стійкий до алкоголю, і цей кошмар тривав не довше за тиждень. Вона просто не витримувала. Ну а соло-п’янки Діда для мене не були кошмаром: я це сприймав як само собою зрозумілу та невід’ємну частину нашого життя.
Ще пам’ятаю, що у Бабусі постійно були синці на тілі. Їй від Діда діставалося найбільше. Мама з Дядьком час від часу їхали з міста, і я залишався сам на довший час з Бабусею і постійно п’яним Дідом. Атмосфера, що тоді панувала вдома, сприяла розвитку таких якостей майбутнього героя, як скритність, маскування, стресостійкість. Але ще краще було тоді, коли Бабуся їхала за новим товаром до Одеси, і я залишався з цією людиною сам на сам. Образ Діда, що йде на мене, витягаючи зі штанів пасок, я пам’ятав дуже довго, до кінця життя. А брався він за пасок з будь-якого найменшого приводу. Це вже були повноцінні курси виживання. Добре, що я їх пройшов так рано, — згодом знадобилось. Але не будемо заглиблюватися в опис тих веселих,
