Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

до тої школи, де я навчався у першому класі, а у сусідньому районі. Чому? Через дивне бажання, примху мого Дядька, який на той час приїхав із Москви на відпочинок. Йому здавалося, що та школа краща. Я там провів лише шість місяців, після чого повернувся до своєї першої школи, але незбагненним чином виявилося, що Дядько мав рацію: за ці півроку я познайомився зі спортом і полюбив його. Найважливішим предметом для мене виявилася (фізкультура, бо вчитель не філонив і по-справжньому займався з дітьми. Ми постійно здавали різні нормативи, бігали, стрибали, грали в ігри, в яких доводилося дуже активно рухатись. Але не це зумовило початок моєї любові до фізичного навантаження, а те, з чого починався кожен урок. Тобто — з виконання нормативів із підтягування. Я не міг підтягнутися жодного разу. Сором випалював мене розпеченим залізом на кожному занятті, але на щастя я мав уже дві важливі риси характеру: прагнення бути завжди кращим та неймовірну впертість. Ці помічники привели мене на майданчик перед під’їздом нашого будинку. Я став займатися щодня. Наступного навчального року, по поверненні у нову/стару школу, вже ніхто з однокласників не підтягувався більше за мене. Так у мене розвинулася пристрасть до спорту, а разом з тим з’явилася можливість спрямовувати у потрібному напрямку свою жагу конкурувати. Це була відправна точка в моєму захопленні спортом — захопленні, яке з кожним роком все більше й більше мене поглинало. Проте жодних особливих досягнень так і не здобув, хіба що підтягнувся більше за всіх десятикласників у моєму рідному місті на спортивних зборах у 2009 році.

Стосунки з однокласниками були такі самі, як і з дітьми в садочку. Глузували з мого росту, прізвища тощо. Не знали мої однокласники, що таким чином вони формували характер майбутнього справжнього солдата. Нууу і ще людину, що створить їм певні незручності в найближчому майбутньому. Небагато в кого виникало бажання дружити зі мною. Причина проста — спочатку я був небажаним, а потім став агресивним. Постійно сперечатися, сваритись з іншими дітьми, битися мінімум раз на тиждень — ось моє кредо того часу. Діти можуть бути дуже жорстокими, і я — не виняток. Регулярні вправи зробили тіло міцним, я ставав сильнішим за своїх однокласників. До м'язів додалася моя запальність, і чим старшим я ставав, тим серйознішими були бійки, тим рідше хтось дозволяв собі косо подивитись у мій бік. І це спрацювало. Так живе спільнота дітей у нашій країні. За правом сильного я здобув певний авторитет, і до мене вже дослухалися. Не тому, що я дуже розумний, а тому, що боялися заперечувати. Таким чином у мене склалося хибне переконання, що агресивним і злим бути круто і корисно. А суспільство впоралося зі своїм першим завданням — прищепило майбутньому солдату потрібні рішучість, агресивність і швидку реакцію. Те, що ці якості насправді не будують, а руйнують, я зрозумію надто пізно.

Але це станеться згодом, а поки що у старших класах учителі просто сварили мене за поведінку. Мали право, бо я їх жахливо діставав. Хоч я й не був чудовиськом у дитячій подобі, але витримати мої зачіпки міг не кожен.

Антипатія вчителів позначалася на моїх оцінках. 1 Дядько, час від часу приїжджаючи з Росії, шмагав мене за погані результати у навчанні та догани за поведінку. Він був практично єдиним важелем тиску на мене і єдиною людиною, яку взагалі цікавила моя успішність. Коли ж Дядько від’їжджав, я міг дозволити собі розслабитися. Позаяк для Бабусі важливість мого навчання стояла десь між «не забути погодувати кота» і «заспокоїти п’яного Діда». На першому місці було здобування харчів. Мама й надалі працювала в Києві. Ну а Дід… про нього я взагалі мовчу У моєму житті його нічого не цікавило. Абсолютно. Він мав лише три турботи: книжки, телевізор і С2Н5ОН. Брав нову газету з розкладом програм на ТБ, визначав на його думку варте уваги, а потім протягом тижня переглядав все, що навідмічав. Під час рекламних пауз чи поглинання їжі він читав. Ото й край, більше його нічого не турбувало. Він мав крісло біля дивана перед телевізором, на яке ніхто не мав права сідати. Перед кріслом — табуретка, на ній газета, на газеті пульт, поруч книга з носовою хустинкою у ролі закладки, а на книзі окуляри. Його життя звелося до набору цих простих елементів. Його речі — недоторкані. Якщо хтось сідав у його крісло (а зазвичай це був я) чи брав пульт, коли він щось дивився, це викликало яскравий спалах незадоволення Діда у формі матів під ніс, а якщо пульт не одразу повертався на місце чи я не забирався негайно з крісла, то й різких вигуків на нашу адресу. Дід не був найкомунікабельнішою людиною. Загалом у моєму житті він проходив якось побіля. Чим старшим я ставав, тим менше уваги ми звертали один на одного… та й то коли він був тверезий. Коли ж притягав додому свою п'яну тушу, картина різко змінювалась, і байдужим вже не міг залишитися ніхто із присутніх у квартирі.

Чим менше Дядько затримувався дома між своїми від’їздами до Москви, тим менше контролю було наді мною. Я нахабнів, домашні завдання виконував чимдалі все рідше, уроки прогулював усе частіше. Я не був дурним, але був ледащим і не цікавився навчанням. Я не зміг сформулювати жодної вагомої причини, аби змусити себе витрачати час на навчання. Відсутність мотивації підживлювалася ставленням до мене вчителів. Навіть коли йшла цікава тема, і я дуже старався, мені все одно, за звичкою, ставили нижчі оцінки, чим повністю демотивували мене. Один мій однокласник (який, до речі, перекинувся до російської армії під час окупації Криму) скатав у мене контрольну з математики, списав не все і з помилками, а проте оцінку отримав вищу за мою. Чому? Бо я не подобався багатьом учителям. Бачили вони в мені щось таке, що їм було не до душі. До цього часу я не розібрався, у чому ж саме була справа. Ну, а з початком війни у школі повісили мій портрет, і якось одного разу, коли з фронту приїхав у відпустку й зайшов до школи, ті самі люди розхвалювали мене на всі голоси й згадували, як сильно мене любили під час навчання. Я стояв і слухав. Слухав і дивувався. Яким же насправді без устиду фальшивим і лицемірним людям ми довіряємо своїх дітей. А скільки ще дітлахів пройшло й проходитиме через їхні руки.