Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв
Я перетворився на нумізматичного наркомана. Вже було нецікаво просто володіти, я хотів ще й знати все про старовинні гроші, розуміти, що ж я тримаю в руці. Чому вона виглядає саме так? Чому на ній зображена голова саме цього дядька, а не якогось іншого? Подібні запитання не давали мені спокою, і я почав вивчати літературу. Була прочитана величезна купа книжок, і моя голова зберігала багато історичних фактів та подій, пов’язаних із монетами і навіть з історією видобування металу, з якого вони виготовлялися. Я всмоктував інформацію із книг, як губка. По ходу моїх досліджень захопився історією в широкому значенні цього слова: міфи, культура, революції, війни… Я розкошував у величезній кількості інформації. Навіть влаштував у себе в кімнаті музей. Бабуся не була у захваті, але не дуже й опиралася.
Через нумізматику навіть знайшлася точка дотику з Дідом. В один із тих небагатьох днів, коли ми з Дідом були у нормальних стосунках, поїхали разом до центру міста: йому потрібно було забрати годинник з ремонту. Прийшли в крамницю годинникаря — старого бородатого єврея, і мій погляд привабили старі монети, виставлені у нього на вітрині за склом. Багато старовинних монет. Вони там лежали і дивилися на мене, а я на них. Натякнув Діду, як було би круто доповнити свою колекцію однією чи кількома новими монетами, а він узяв та й купив мені парочку. Я так здивувався, що довго не сварився з Дідом і терпів усі його витребеньки. А коли у черговий раз він збирався до центру міста, напрошувався у компанію і вкотре просив купити монету чи просто вициганював гроші на монети, коли він був п’яний. Ось так у нашій з Дідом спільній історії з’явилося дещо, схоже на дружбу. Бабуся на це сказала: «Нехай хоч тобі дає, менше залишатиметься на горілку».
З роками мій фанатизм вщух, і я дещо заспокоївся. Але в жодному разі не облишив цього заняття: збирав монети аж до моменту, коли пішов до війська. Але після цього моє захоплення зійшло нанівець через об’єктивні причини — на нього не було часу.
* * *
На війні у мене була гра: доки нас припікали «Гради», розмірковував, з якою частиною тіла я би розстався із найбільшим жалем. Ніяк не міг визначитися. Проте щодо чуттів був переконаний на сто відсотків — ніколи б не хотів втратити слух. Хай усе вкриється суцільною темрявою і втратить запах, лише б музика не зникла з мого життя. Музика — це божественне чудо, створене Людиною. Це одна з небагатьох мирських речей, що творять Людину, формують її душу та свідомість. Слухач шансону ніколи не буде схожий на пошановувача The Beatles чи AC/DC. Музика не просто подобається чи не подобається, вона формує світогляд. Для мене на фронті, як для того, хто не п’є і не курить, музика стала єдиною віддушиною, що вберегла від божевілля. Важлива якість солдата — вміння самостійно розвантажувати психіку. І знову змушений констатувати — ця риса також родом із дитинства.
Одного разу, коли я був ще у першому класі, але вже не вірив у Діда Мороза, Дядько подарував на Новий рік касетний плеєр. Правду кажучи, на той час мене мало цікавили подібні речі, я розраховував отримати іграшку, скажімо, якогось круглого різнокольорового робота, а якби у нього ще й лікті з колінами рухалися, то й знепритомнів би від щастя. Тому я радше засмутився, ніж зрадів, і мав дурість сказати про це Дядькові. Тоді вже він засмутився:
— Блін, я у твої роки мріяв про такий плеєр. У нас із твоєю мамою була можливість слухати музику лише на бобінах, та й то Дід купив магнітофона, коли нам було років по 10… Ти спершу послухай, може, все ж таки сподобається.
З кислою фізіономією, похитавши головою, взяв дві касети, які Дядько мені дав разом із плеєром, і відніс їх до кімнати. Час від часу вставляв у вуха навушники і все ж таки слухав. Це були збірки популярних вітчизняних виконавців. Пам’ятаю, що часто доводилося міняти батарейки, а нові навушники тоді коштували півтори гривні.
Нічого особливого той плеєр у моє життя не приніс, але через п’ять років у мене з’явився магнітофон, який видавав звук трохи кращий. От на ньому я вже слухав усе підряд, від Арії до Емінема, від Enigma до Глюкози. А ще через вісім років Дядько вкотре звершив вчинок, який вплинув на все моє життя. Під час одного зі своїх тижневих візитів додому привіз новий МРЗ-плеєр Samsung YP-T7. І ось тоді я вже перейнявся звуком по-справжньому. Заплющуючи очі, бачив багато різнобарвних візерунків, які рухались і змінювали свої форми й колір під ритм та настрій музики, неначе заставки на Windows Media. Я подумки розподіляв сцену між усіма інструментами, які чув, мені подобалося дослухатись до окремих звуків, уявляти, на якій віддалі вони один від одного, які форми створюють і як рухаються у просторі. Все, що чув, з’являлося в голові у вигляді образів. Це була справжня ейфорія, викликана магією музики, а не хімічними препаратами. Я почав по-справжньому любити звук і формувати свої смаки.
Попса мене абсолютно не приваблювала. Справжнім випробуванням також були кліпи реперів-торчків, що читають про важке життя на районі з косячком у зубах і димом, що піднімається з рота на тлі напівзаплющених очей. Така музика — ознака деградації. Створювали її зовсім не дурні, але для дурних, на яких можна було впливати, стимулюючи найниціші людські інстинкти. Коли такого продукту забагато, як було у моєму дитинстві, це означає лише одне: маса деградантів, які вимагають поживу для своїх вбогих мізків, стала критичною. Попит породжує пропозицію. Дурні вимагають, безсоромні заробляють. Музикант, що продукує подібний ерзац, схожий на священика, що наставляє свою паству ненавидіти інакодумців. У тому, що окремі персонажі, проїхавши сотні, а то й тисячі кілометрів, потрапляли під приціл мого ПКТ, значну роль відіграли Круг, Бутырка та всілякі шуфутинські. Вони
