Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв
Несправедливість штовхнула мене на вчинок, котрий мав відчутний вплив на формування незміцнілої дитячої свідомості. Якось на ранковій прогулянці я подивився на свій будинок через паркан, а він стояв метрів за п’ятдесят від садочка, і мені прийшла в голову геніальна ідея: втекти. Нащо? Я не знаю. Можливо, з протесту. Але це достеменно відомо лише тій дитині, що стояла біля паркану влітку 1997 року і дивилася на свій будинок. Я озирнувся довкола. Всі зайняті якимись важливими справами на кшталт копирсання в пісочниці — єдиному місці у садочку, де відчувалося щось рідне: від неї тхнуло вбиральнею мого Малюка. Я протиснувся поміж арматурами у найширшому місці, притулився до зовнішнього боку паркану і вперше в житті опинився один на вулиці, без догляду. Я був приголомшений: виявляється, світ за парканом такий величезний. Будинки, дерева, люди-гіганти. І я — маленький, переляканий і спантеличений. Я пам’ятав це відчуття до кінця свого життя. Але врешті зміг відірватися від паркану і побігти в бік свого під’їзду. Я біг повз старий жовтий громадський автобус, який часто припарковували біля нашого будинку, і він мені видався значно більшим, ніж зазвичай, просто гігантським і дуже страшним. Я добіг до під’їзду, піднявся на свій поверх і постукав у двері. Відкрила Мама. Обличчя зображало крайній ступінь здивування, і вона запитала мене:
— А чому ти не в садочку? Хто тебе привів?
— Я втік, — промовив винувато.
— Чому?
— Я не знаю, просто захотів піти.
— Тобі хтось зробив погане, образив? — стурбовано запитувала Мама.
— Ні, я просто переліз через паркан і побіг додому.
— А коли б вдома нікого не було?
— Пішов би до тебе в перукарню.
— Який самостійний! — сказала, посміхнувшись, і пішла далі збиратися на роботу, а я сів на тумбочку в коридорі й чекав її. Доки ми йшли до Мами на роботу, я дивився на речі довкруги, які досі видавалися мені величезними і лякали своїми масштабами, але тепер вони знову стали звичайними, тому що поруч була Мама. Мене завжди захоплювало дитяче сприйняття довкілля. Кожен крок — це пригода. Мамина присутність змінила сприйняття світу — від величезного і страшного до звичного і простого — всього лише за кілька хвилин. Я тоді ще не міг аналізувати, що і з якої причини зі мною відбувається, однак, коли згодом потрапив на фронт, мої дитячі враження набули чіткого усвідомлення важливості ролі командира на війні. Як перетворити незрозуміле і страшне у зрозуміле і просте — це важливе уміння й мудрість.
* * *
Коли Мама пішла від Батька, закінчилась їхня спільна історія, але зі мною Тато регулярно підтримував зв’язок. Завжди, коли приїздив із села до міста, брав мене погуляти й дарував іграшки, а взимку привозив ялинку. Як зараз пам’ятаю: заходить до квартири Тато з ялинкою, бере мене на руки, цілує в щоку й притискає до себе, а мені дуже коле його щетина.
Під час прогулянок ми інколи заходили до його друзів. Там тхнуло марихуаною та ацетоном. Він ширявся, і ми йшли гуляти далі. Ніколи не розповідав домашнім про це. Так, всі ті запахи я добре пам’ятаю. Ацетон все життя асоціювався у мене не з розчинником, а з маленькою металевою мисочкою з коричневою рідиною, що стоїть на електроплиті. Бинтик, шприц, джгут, заштрики між пальцями на ногах, у пах… Я вдячний Батькові за урок, який він мені дав ціною власного життя, так само, як і Дідові за урок з алкоголем.
* * *
Моє перше «Перше вересня». Всі у костюмах. На мені штанці й біла сорочечка, на якомусь хлопчику поруч зі мною величезний піджак із підшитими плечиками, тому плечовий пояс виглядає неприродньо широким відносно решти частин його тіла. Він став моїм кращим другом, шкода, пропав з початком війни. Маленька дівчинка з дзвіночком у старшокласника на плечі, як виявилось у подальшому процесі шкільного життя — дуже неприємна особа. Якась дівчинка співала у мікрофон, якісь тітки щось довго розповідали, та так довго, що не сила було терпіти, стоячи на місці. Каналізаційний люк, закритий каменем-скелею (впевнений, він там до цього моменту лежить), і все таке у стилі традиційного «Першого вересня». Дуже нудно.
Початок мого шляху до світу знань збігся з подією, яка змінила моє життя й суттєво вплинула на його якість. Спочатку на заробітки до Москви подався Дядько. А пізніше до Києва з тієї ж причини поїхала й Мама. Я лишився наодинці з Бабусею й Дідом і зі строкатим букетом вражень від алкогольно-бідно-люб’ячої суміші емоцій моєї усіченої сім’ї.
Мама пробувала забрати мене до Києва. Втім усе вказувало на те, що киянином мені бути не судилося. Виявилося, я був єдиним, з ким Бабуся могла поспілкуватися — єдиною розрадою від жахливих агресивних сцен, що на сімейному подіумі розігрував регулярно п’яний дід. А попри те, оренда на житло у столиці подорожчала. І навіть ще одна мамина робота не дозволяла утримувати нормальне для нашого спільного життя помешкання, прийшлося переїжджати на інше, значно менше.
Тягаючи мене із квартири до квартири, зі школи до школи, а вихідними ще й із собою на роботу, Мама розуміла, що такі поневіряння навряд чи підуть на користь семирічному хлопчаку. І було прийнято командирське рішення відправити мене назад туди, звідки я виповз… жартую… додому, у рідне містечко, до Бабусі. Вона на той час уже встигла так сильно скучити за мною, що сама приїхала до Києва, аби забрати. Ніде правди діти, мені й самому не подобалося мешкати у такому великому місті. Безупинна метушня, поспіх і натовпи людей скрізь і в будь-який час доби. Позаяк я потрапив до столиці на початку осені, а поїхав звідти наприкінці, то й запам’ятався мені Київ сірим і вічно похмурим. Я почувався неспокійно і хотів повернутися додому, до звичного середовища існування. І доля повернула саме так, як мені того хотілося.
Це був перший випадок, коли я усвідомив, що колесо фортуни прямує у той бік, який загадую сам. Захотів повернутись і повернувся, хоча самотужки вирішити це питання не був спроможний. Мене все життя переслідувало відчуття, що у світі все відбувається саме так, як я того прагну.
По поверненні до рідного міста мене віддали зовсім не
