Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

Був у нас і свій захисник — Дядько. Йому часто доводилося битися з п'яним Дідом, заступаючись за мене, Маму і Бабусю. Добре пам'ятаю їхні бійки. Хоча це радше не бійки… не можна сказати, що Дядько там когось бив, швидше він намагався вгамувати Діда.

Мій Дядько — свята людина, скажу я вам. Чесно, з нього можна ікони писати. Руки йому дістались у спадок від майстровитого Діда, та при цьому він не бухав, на відміну від свого батька. У мене ще тоді склалося враження, що коли він не може щось відремонтувати, побудувати чи вдосконалити, значить, цього взагалі неможливо зробити. Саме мій Дядько замінив мені батька і виховував мене. Тривало це недовго, але за той короткий проміжок часу, доки він був поруч, заклав у мене багато істин і відкрив для мене чесноти, які я й нині вважаю визначальними в людині.

Коли був ще малим, у нас була така гра: я тицяв пальцем у предмет, Дядько розповідав мені, як він виробляється, а я дивувався, що він усе знає. А ще Дядько дуже любив мене. Багато часу проводив зі мною, займався зі мною, перевіряв уроки і карав. Не називав я його татом лише тому, що вже звик називати Дядьком.

А ще він мене бив. За більшість проступків я отримував паском по дупі. Якось, після чергового покарання, я вирішив зробити Дядькові «підлянку» і помститися. Як і зазвичай, прокинувся раніше за всіх, пішов на кухню, набрав води у склянку, накидав туди дуже багато солі, розмішав, спробував, скривився, посміхнувся і пішов до Дядька в кімнату. Тихесенько буджу його і кажу:

— Дядьку, я тобі солоденьку водичку зробив.

Дядько знехотя відкрив очі.

— Добре. Дякую. Постав біля телевізора.

Я засмутився, що він не скуштував одразу, але слухняно поставив. Ледь змусив себе піти і дочекатися, доки він прокинеться і врешті поп’є моєї «солодкої» водички.

Коли стало зрозуміло, що він уже встав і щось робить, я вийшов і знову повторив:

— Дядьку, я тобі солодку водичку приніс.

— А нащо ти в неї сіль кинув?

У мене був шок розсекреченого агента. «Як він здогадався?» — подумав я.

Це була перша спланована помста, яку я пам’ятаю. І вона гучно провалилась. А в моєму житті з’явилося два види покарання — «просто так» і «за діло». І це також формувало мій життєвий досвід. Усе зводилося до того, що, якщо ти гальмуєш — будеш покараний. Умій уникнути покарання, якщо воно несправедливе, і вмій прийняти його, коли дійсно винний.

Мені не подобалось отримувати по дупі паском, але Дядька за це я пробачив, тим паче, що згодом він вибачився. Сам… просто так. Зрозуміло, що психіка у нього була не в біса: адже ріс у сім’ї, де пили й били його обидва батьки, мої Дід і Бабуся. Тому й не тримаю на нього зла. Насправді він був дуже добрий, і, якби його не було в моєму житті, увесь мій досвід міг втілитись у з’яві чергової наволочі у цьому світі.

Потім він поїхав на заробітки до Москви. Ми бачилися з кожним роком усе рідше і рідше, доки Дядько не отримав там громадянство і не залишився остаточно.

Мій дошкільний розвиток ряснів яскравими фарбами розквітлої довкола наркоманії та алкоголізму. Колориту додавала сім’я наркоманів, що проживала прямо під нами. Усі мешканці цієї квартири, окрім їхньої мами, були наркоманами. Наскільки я пам’ятаю, там було два брати та дві сестри. Був ще третій брат, але я його бачив лише один раз у житті, він приїздив на мерседесі наприкінці дев’яностих відвідати матір. То був єдиний з їхньої родини, хто вів нормальний спосіб життя. Запам’яталася мені ця сім’я найбільше тим, що у них постійно в квартирі дуже голосно гримів важкий метал, і моя Бабуся регулярно висловлювалася з цього приводу в різко нецензурній формі. Нині у тому помешканні проживають інші люди і уявлення не мають про колишніх господарів, які по черзі померли всі до єдиного. Останньою відійшла їхня мати — непогана жінка. Інколи я замислювався, як це — безпорадно старіти, слабнути і спостерігати, як один за одним твої діти вбивають самі себе. Це страшно. Моя смерть точно буде значно веселішою.

* * *

Мама й Дядько — не єдине світло у житті маленького мене. Справжньою окрасою нашої оселі був тоді великий чорний кіт Малюк. Таких розумних кошаків я більше не зустрічав. Це було неймовірне скупчення терпіння й толерантності. Якось я, ще зовсім малий, підповз до сплячого на підлозі кота, вперся головою в його спину, відкрив рота й вкусив з усією силою дитячої безпосередності’. Малюк, нявкнувши, підстрибнув від несподіванки, навіть не дряпнувши дурної дитини. І хоч як би я його надалі не гриз, не тягав за хвіст, не дер за хутро, він жодного разу не вкусив і не дав пазуристою лапою по моїй пиці у відповідь на таке нахабство.

Пам’ятаю його лише за старими світлинами. Після його смерті у нас мешкали ще два коти і кицька. Втім вони не стали для мене значущими. А Малюк закарбувався у пам’яті.

Я й досі ставлюся до нього як до члена сім’ї, що помер дуже давно, у той час, звідки образи постають статичними, як на старих, збляклих світлинах. Він пішов раптово: одного дня я запитав у Бабусі: «де Малюк?». І вона відповіла — кіт помер. Більше я ні про що не запитав, розвернувся й попрямував до своєї кімнати, а там вже випустив кілька скупих чоловічих сліз. Мені було лише два чи три рочки, але тоді відчув потужну журбу від того, що більше не побачу Малюка.

Був у мене ще й віртуальний друг. Він стояв у кутку Бабусиної з Дідом кімнати. Вдень на вихідних, коли Дід працював на заводі, Бабуся на ринку, Мама в перукарні, а Дядько у перерві між підробітками залишався вдома зі мною, він вмикав мого друга — це був програвач із казковими платівками. Я залазив на диван, і слухав скрипучий голос, а моя фантазія створювала хрипкі чарівні образи. Коли виріс, нічого не міг згадати з цих казок, але тепло голосу оповідача, який так затишно поскрипував під шипіння голки програвача, залишилося зі мною.

Значну частину дитячого щастя вкрав садочок. Він закарбувався як місце, де обмежували мою свободу та право вибору. Згадую, що постійно хотілося пити. Нам видавали воду порціями, а за пиття з крану сварили. Обмежені люди, наші вихователі, штучно